Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун
Злигодні, що роздирали російський, український і білоруський народи після жовтневого перевороту і громадянської війни, примусили мільйони громадян колись багатої й могутньої держави (до початку хитро спланованої змови проти Росії, результатом якої була братовбивча війна в 1918—1920 роках) покидати Батьківщину і шукати порятунку від загибелі і приниження за кордоном. На потягах, гужовому транспорті, а в основному пішки суходолом, пароплавами по морях і океанах мільйони біженців покидали рідні міста, села, станиці і хутори. Наші сучасники практично не знають і не відають, що більшість жителів Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Ростова, Севастополя, Одеси і багатьох інших міст або загинули в громадянську війну, або вимушені були тікати за рубіж. Чому це трапилося? Хто жив до революції в цих містах?
Ті, хто був ближче до царської сім'ї або знаходився на військовій, урядовій службі, а також дворянство, козаки, вчені, інтелігенція, купці та інші верстви населення — всі масово переслідувалися більшовицьким режимом. Тому більшість «нових москвичів», які заполонили столицю, являли собою поріддя, що не вірило в Бога, не вміло і не бажало працювати на заводах і фабриках. Багато з них опинилися в ЧК, НКВС, стали чиновниками міністерств, охоронниками «керманичів революції», Кремля тощо. Сучасне покоління не знає, що до 1920—1922 років практично повністю поновилось населення Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Ростова, Севастополя, Одеси і багатьох інших міст, бо корінних жителів поглинуло ненажерливе черево революції і війни, голод і терор, розпалювані владою. Найбільш активна, освічена і дієздатна частина населення — еліта народу — викошувалась найжорстокішим терором.
Полярні порти Мурманська і Архангельська винесли у світ північну хвилю сотень тисяч емігрантів, які розсіялись по всій Європі. Південна хвиля, пройшовши через залиту слізьми і кров'ю Україну і розорений Крим, ринулась на турецькі береги і Балканський півострів. Західна хвиля, переваливши через фронти братовбивчої бойні, звалилася на Прибалтику, Польщу, Чехословаччину, Югославію, Німеччину, Францію. На Далекому Сході прокотився через Сибір багатотисячний потік біженців, який затопив Маньчжурію, Китай, Корею та Японію.
До 1920 року тільки в Німеччині зібралося близько 560000 російських емігрантів. Близько 100000 оселилися в Маньчжурії, десятки і сотні тисяч дісталися до США, Канади і в інші далекі краї. Десятки і сотні тисяч політиків, журналістів, адвокатів, лікарів, інженерів, комерсантів, промисловиків, священиків, чиновників цієї еміграції були химерно перемішані з мільйонами офіцерів, солдатів, козаків, звичайних селян, які тікали від більшовицького терору і голодної смерті.
У борделях Пекіна і Сінгапура в 20-х роках кількість російських повій, гнаних у притони нуждою, зросла до таких розмірів, що на жаргоні злачних місць Харбіна та Шанхаю будь-яка біла повія стала називатися «російською дівчинкою» (Митрополит Иоанн. Закат Европы. — ж. «Молодая гвардия», 1997, № 2, с. 147—149).
Та повернемося у Крим. Як Короленко в Полтаві, в той час видатний російський поет Максиміліян Волошин робив у Криму те ж саме: рятував від розстрілів і червоних, і білих. Волошину вдалося встановити страшну статистику більшовицького терору в Криму: «Взимку 1920 року було розстріляно 96 тисяч на 800 тисяч усього населення, або через восьмого. Якщо не враховувати сільське населення, яке не постраждало, то міського в Криму — 300 тисяч, тобто розстрілювали через другого. А якщо залишити лише інтелігенцію, то виявиться, що розстрілювали двох із трьох» (Т. П. Проколов. До сих пор не расстрелян. — газ. «Книжное обозрение», 1997, № 44, 4 листопада).
Що ж це, як не свідчення того, що більшовики свідомо винищували цвіт населення Криму, а Сталін у 1944 році продовжив геноцид проти корінного населення, висилаючи в Сибір поголовно татарів, вірменів і греків, безпідставно звинувативши їх у Зраді радянській владі. Під репресії потрапили і сім’ї фронтовиків, що воювали в Червоній Армії, в тому числі й Героїв Радянського Союзу.
Проти селян Тамбовщини, котрі повстали проти пограбувань і звірств революційних властей, застосували артилерію, авіацію, їх масово отруювали газом, стирали з лиця землі цілі села. Жителі однієї з найбільших на Кубані станиць — Полтавської — під час насильницької колективізації були репресовані всі до одного, в тому числі старики й діти зіслані в Сибір, а станиця знищена.
І немає кінця-краю фактам більшовицько-сталінського терору...
Чесний, неупереджений аналіз політики Леніна, Сталіна і більшовизму дозволяє винести їй безжальний вирок. Знищення основних верств Росії: дворянства, купецтва, офіцерства, селянства, козацтва, духовенства, ув’язнення в тюрми без суду і слідства багатьох мільйонів ні в чому не винних людей, масові розстріли — ці дії злочинні.
Бандитський більшовицько-сталінський режим, починаючи з 1918 і до 1953 року, війнами, класовою боротьбою, голодоморами і терором нищив наш народ і, в першу чергу, обезкровив його масовими розправами над елітою українців. У 20—30-ті роки були розстріляні або на десятки років засуджені більшість українських письменників, діячів науки, релігії, учителів, технічної інтелігенції, офіцерів.
Придивись уважно, шановний сучаснику, до історії українського села у тридцяті роки. Розкуркулили мільйони найрозумніших і найроботящіших, найперспективніших багатодітних селян. їх господарства розгромили, а їх самих без чесного суду і слідства поневолили і зіслали на каторгу в Сибір, де вони масово гинули. У селах, як правило, знаходилися порядні люди, які піднімали голос на захист безневинно репресованих, їх тут же хапали, мордували і також заганяли в тюрми. У результаті в селах України був знищений найрозумніший, найдобросовісніший народ. У результаті такої підлої сталінської політики в тридцяті роки керівні посади в більшості сільських рад, колгоспів, радгоспів і інших трудових колективів займали п'яниці, босяки2 і недотепи — люди без честі і совісті.
Українець Богдан Васильович Різун, батько відомого у світі письменника Віктора Суворова (Різуна), який пройшов усю Вітчизняну війну фронтовими дорогами і закінчив її в чині капітана, повідав мені у 1995 році у Черкасах такий потрясаючий епізод. У 1931 році, проживаючи в селі у Запорізькій області, він вступив до комсомолу. Прийшов додому, поділився новиною в сім'ї. Батько запросив до хати і сказав йому таке: «Ти вже дорослий і маєш право вибору своїх дій, але хочу дати пораду — не користуйся своїм комсомольством на лихо людям, як це вже роблять твої ровесники у селі, коли
