Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман
Вивчення довіри у форматі гри чи експерименту дозволяє докладно дослідити, що змушує нас вірити іншим. Деякі особливості ми вже вгадали. Наприклад, багато гравців під час експерименту зберігають розумний баланс між довірою й самозахистом. Зазвичай перший учасник пропонує приблизно половину суми. Рівень довіри до іншого залежить від нашої схожості: акценту, зовнішності, раси тощо. Це знову капості поверхневої моралі. Також на пропозицію гравця впливає величина суми на кону. Людина, яка охоче віддасть половину з десяти доларів, не завжди готова поділити навпіл десять тисяч. У довіри є своя межа.
▶ У ще одному варіанті такої гри, який називається «Ультиматум», перший гравець знову розподіляє суму, яку отримав. Другий — приймає або відхиляє пропозицію. І якщо він відмовився, обоє не отримають ані копійки. Це означає, що першому гравцеві потрібно знайти точку справедливого балансу. Зазвичай це трохи більше, ніж нічого, і трохи менше, ніж половина суми. Інакше прогрáють обоє.
Антрополог Джозеф Генрік у пошуках того, що він називає homo economicus, з’їздив із цією грою до п’ятнадцяти невеликих общин у віддалених куточках планети й виявив, що культура встановлює досить чіткі правила для рішень такого типу. Наприклад, серед народностей ау й ґнау в Папуа — Новій Гвінеї значна частина учасників пропонували другому гравцеві більше, ніж половину отриманого, — небачена для інших культур щедрість. І що навіть дивніше, зазвичай другий учасник відхиляв пропозицію. Якийсь абсурд. Так здається, доки ви не познайомитеся з традиціями цих меланезійських племен. Згідно з неписаними правилами, прийнявши подарунок, навіть несподіваний, людина суворо зобов’язана відплатити за нього колись у майбутньому. Інакше кажучи, узяти подарунок — це наче взяти своєрідну іпотеку[39].
Два широкомасштабні дослідження (одне — у Швеції, друге — у США) за участі монозиготних (однакових) і дизиготних близнюків (двійнят, у яких геноми різняться, як у звичайних братів і сестер) показали, що індивідуальні особливості щедрості в грі «Довіра» частково закладені генетично. Якщо один із ідентичних близнюків демонструє незвичну щедрість, то другий теж так зробить. І навпаки, якщо один вирішує залишити собі всі гроші, цього варто очікувати й від другого. Такий зв’язок набагато слабше виявився в дизиготних двійнят, тож припускати, що схожі рішення — просто результат спільного життя, немає підстав. Зрозуміло, що цей висновок не суперечить попереднім фактам і здогадам, зокрема щодо впливу соціальних і культурних відмінностей на поведінку за співпраці; він тільки демонструє, що це не єдині фактори, які впливають на щедрість.
Пошуки генетичних слідів схильності довіряти й співпрацювати зачіпають дещо дражливе питання. Які хімічні, гормональні й нейронні стани створюють передумови для довіри іншим людям? Як і з нюховими вподобаннями, вивчення хімії співпраці почали з досліджень тварин. Науковці виявили ймовірного хімічного кандидата — окситоцин — гормон, що змінює активність мозку й відіграє ключову роль у схильності будувати соціальні зв’язки. Коли гравець вдихає окситоцин, він демонструє в «Довірі» набагато більшу щедрість, ніж той, хто вдихнув плацебо.
Окситоцин визначає материнську поведінку. Під час пологів його головна функція — активувати скорочення матки, і це виявляється в етимології слова (від грецьких oxys — швидкий і tokos — народження). Також він виділяється за смоктання сосків і полегшує годування грудьми. Окситоцин готує не тільки тіло, а й характер жінки до великого подвигу материнства. Якщо вівці, яка ще жодного разу не котилася, увести окситоцин, вона почне опікати чужих ягнят, як своїх, і стане чудовою матір’ю. І навпаки, якщо матері-вівці вводити речовини, які блокують дію окситоцину, вона втрачає материнський інстинкт і не піклується про нащадків. Отже, спочатку окситоцин визначили як гормон материнської любові та й усієї любові загалом.
Відтоді значна кількість дослідів один за одним показали, що доза окситоцину поліпшує різні аспекти соціального пізнання: довіру, розпізнавання емоцій, здатність спрямовувати й утримувати погляд на інших людях, розуміння, співпрацю й аргументацію у високорівневій соціальній взаємодії. У ЗМІ цей гормон небезпідставно виринув як святий грааль емпатії, спілкування, позитивних емоцій і любові. Чого б нам просто не розпилювати окситоцин, щоб зробити світ кращим? Чи здійсняться мрії про мир, довіру, єдність і справедливе, турботливе суспільство, якщо збільшити дозу гормону?
Ажіотаж навколо окситоцину розгорівся ще сильніше, коли втрутилися генетики й продемонстрували, що ген OXTR, який кодує рецептор гормону, має стосунок до порушень соціальної поведінки. Це показали в процесі дослідів над тваринами, у яких цим геном маніпулювали. Було з’ясовано, що варіації в ньому збільшують ризик аутизму.
Коло замкнулося. Порушення соціальної взаємодії — головна діагностична ознака розладів аутичного спектра. В аутизму дуже висока поширеність (1 із 68 людей), але, попри безкінечні спроби, задовільного (чи хоча б близького до задовільного) медикаментозного лікування досі не знайдено. Окситоцин подарував величезну надію людству, яке прагнуло знайти рішення. Перші дослідження показали, що разові дози окситоцину поліпшують соціальне пізнання і серед дітей-аутистів, і серед звичайних дорослих. Але не слід забувати про числа. Вплив виявився досить скромним: у завданні, де діти визначали емоцію іншої людини, дивлячись їй в очі, у середньому результати покращилися з 45 до 49 %. Цей показник усе ще сильно відстає від результатів людей без аутизму, які розв’язують таку задачу з ефективністю понад 70 %.
Окситоцин спрацював, але настільки малим результатом можна знехтувати. Були й інші причини припинення окситоцинового галасу. Ефекти від разової дози речовини й тривалого лікування нею зазвичай істотно різняться. Результати досліджень на тваринах вже не обіцяли золотих гір. Речовина, яка після першого введення поліпшувала соціальну поведінку мишей, овець і полівок, після повторних ін’єкцій призводила до дуже дивних поведінкових змін. Десять років досліджень не виявили жодного стабільного позитивного впливу на соціальну взаємодію дітей з аутизмом під час тривалого лікування окситоцином. Адам Ґастелла, один із лідерів окситоцинових досліджень, 2016 року опублікував детальний огляд і, проаналізувавши всі наявні дані, дійшов висновку, що лікувальний ефект повторних доз гормону дуже незначний.
Тепер підсумуємо, тому що перед нами важливий урок не лише про окситоцин і соціальне пізнання, а й про те, якими оманливими бувають примітивні інтерпретації відкриттів нейронауки. Окситоцин дійсно важливий для соціальної поведінки. Цей факт підтверджено численними доказами. Гормон природно виділяється під час настання материнства (формування найтіснішої прив’язаності), його нестача призводить до різноманітних форм соціального недбальства й егоїзму,
