Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман

Якщо грати в «Довіру» в кілька раундів, учасники вчаться й демонструють закономірність: коли один гравець ділить суму щедро, то другий поступово теж стає щедрішим. Це працює і в протилежному напрямку: якщо перший скупий, другий діє дедалі егоїстичніше. Загалом результати гри мають два полюси: абсолютна співпраця, коли всі учасники отримують більше, і егоїзм, коли перший гравець виграє´ менше, а другий не отримує нічого. Мозок з’ясовує наміри суперника за допомогою того самого механізму навчання, що пояснює існування оптимізму. До початку гри людина має певні очікування стосовно бажання іншого гравця співпрацювати. Коли вони не співпадають із реальністю, активується хвостате ядро й виробляє дофамін.

Так мозок сигналізує про похибку прогнозу, і ми вдосконалюємо прогнозування потенційної поведінки другого гравця. З часом ці прогнози стають точнішими, і ми краще розуміємо людей навколо. Коли розбіжності між очікуваннями й реальністю зменшуються, дофаміновий сигнал слабшає. Так виглядає нейронний ланцюг соціальної репутації.

Найцікавіше було б з’ясувати, як бетон довіри повільно застигає й перетворюється на стійку тенденцію покладатися на інших. Можливо, так ми знайдемо пояснення відмінностей між аргентинцями, чилійцями, венесуельцями й уругвайцями в схильності вірити іншим або, навпаки, діяти корумповано.

▶ Нейробіолог Елізабет Фелпс провела важливий експеримент у Нью-Йорку. Учасник грає в «Довіру» кілька раундів із різними людьми. До цього він прочитав коротку вигадану біографію кожного з гравців, що характеризувала їх або як високоморальних, або як імморальних.

Дослідниця виявила дещо незвичне в мозку учасників, коли вони грали з високоморальними за описом людьми, які, проте, поводилися егоїстично. Оскільки мозок вчиться на розбіжностях, було б логічно, щоб хвостате ядро просигналізувало про похибку прогнозу, виробило дофамін і дозволило змінити думку про цю людину. Гарну репутацію слід було скоригувати, враховуючи щойно побачені погані дії. Але цього не сталося. Мозок ігнорує розбіжність між очікуваними моральними чеснотами й діями. Хвостате ядро не активується, дофамінові ланцюги вимикаються — ніякого навчання. Цей опір — соціальний капітал, здатний протистояти суперечливим фактам. Якщо учасник на підставі наданої біографії вирішив, що інший гравець діятиме морально, то не змінить своїх переконань тільки тому, що зіткнувся з винятком. Інакше кажучи, мережа довіри повнокровна й стійка. Соціальна впевненість — сестра оптимізму.

Це помітно й у щоденних ситуаціях. Наприклад, подруга, чий смак у виборі кіно ми поважаємо, з ентузіазмом порекомендувала фільм. Але нам він здався безглуздим. Цієї миті ми проклинаємо її, але довіра нікуди не зникає. Потрібно набагато більше провальних рекомендацій, щоб засумніватися, чи подруга тямить щось у вартісному кіно. Натомість якщо якась малознайома людина порадить погану книгу, ми більше до неї не дослухатимемося.

Підсумуємо…

У цьому розділі ми всебічно розглянули, як люди приймають рішення від найпростіших до найбільш складних і ґрунтовних. Рішень, які визначають наші моральні цінності, уявлення про справедливість, симпатії й прив’язаності. Рішень, що, за словами Жозе Сарамаґу, «творять нас».

Під час мандрівки ми виявили приховані внутрішні суперечності. З одного боку, говорили про існування нейронних ланцюгів, які опосередковують практично кожне людське рішення. З іншого — продемонстрували, що способи вибору помітно індивідуальні, а наші рішення визначають нас самих. Одні люди — утилітаристи й прагматики, інші — довірливі й охоче ризикують, ще інші — обережні й несміливі. Навіть більше: усередині кожного з нас існує асорті рішень. Як один церебральний механізм продукує такий широкий спектр постанов? Річ у тому, що в ньому є кілька гвинтів, і сила, з якою вони закручені, спричиняє абсолютно різні, попри структурну схожість, рішення. Невеличка зміна балансу між бічною й центральною частинами лобової кори робить нас або холодними й розважливими, або емоційними й гіперчутливими. Іноді протилежності — це насправді дуже крихітні коливання в єдиному апараті.

І це стосується не тільки механізму приймання рішень. Це, мабуть, головний принцип людської біології: різноманіття в межах закономірності. Ноам Чомскі наробив багато галасу, виявивши, що всі мови, попри різну історію, специфіку будови й використання та відмінні традиції, мають спільний каркас. Те саме стосується мови генів. У всіх нас вони приблизно однакові, інакше не випадало б говорити про людський геном. Але самі гени не ідентичні. Певним фрагментам геному притаманний поліморфізм — сильна варіативність, яка здебільшого й визначає унікальність індивіда.

Безперечно, ці відмінності виростають на родючому полі суспільства й культури. Попри те що існують генетична схильність і біологічні передумови для співпраці, було б абсурдно вважати, що норвежці менш корумповані за аргентинців через іншу біологічну конституцію. Проте є важливий нюанс. Цілком можливо, що структура мозку формується інакше, коли людина росте в культурі, заснованій на довірі, ніж в атмосфері підозр. Саме під впливом культури ми закручуємо гвинти механізму, встановлюємо параметри його діяльності, які впливають на спосіб приймання рішень і схильність довіряти. Інакше кажучи, культура й мозок поєдналися у віковічне золоте сплетіння[42].

Розділ третій. Конструктор реальності

Звідки в мозку береться свідомість і як несвідоме керує нами?

Сьогодні можливо прочитати й дослідити думки людини, розшифрувавши записи церебральної активності. Завдяки цьому ми можемо дізнатися, чи усвідомлює щось пацієнт у вегетативному стані. Або дослідити сни й зрозуміти: нам справді наснилося те, що залишилося в пам’яті, чи мозок вигадав цю історію під час пробудження. Хто прокидається, коли вмикається свідомість? Що відбувається в цю мить?

Як час і простір, свідомість — це знайомий усім феномен, якому, проте, важко дати визначення. Ми відчуваємо її в собі й помічаємо в інших, але не можемо збагнути, з чого вона складається. Свідомість настільки невловима, що багато людей схиляється до різних форм дуалізму, що трактують її як нематеріальну й непросторову сутність.

Лавуазьє і теплота свідомості

Восьмого травня 1794 року в Парижі солдати Максиміліана Робесп’єра стратили на гільйотині одного з найкращих французьких учених, звинувативши його в державній зраді. Антуану Лавуазьє було п’ятдесят, а серед його значного доробку, зокрема, залишився «Елементарний курс хімії», якому судилося змінити економічний і соціальний устрій світу.

У розпалі індустріальної революції паровий двигун став рушієм економічного прогресу. Термодинаміка, яка доти не потрапляла в коло зацікавлень інтелектуалів, набула величезної популярності. Інноватори цієї доби гарячково прагнули збільшити ефективність парових механізмів. Ніколя Леонар Саді Карно на основі студій Лавуазьє створив химерну працю «Роздуми про рушійну силу вогню», у якій описав ідеальну машину.

Із висоти сучасності ця наукова епопея здається дивною й нагадує теперішню ситуацію зі свідомістю. Ні Лавуазьє, ні Карно й близько не розуміли,