Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман

а збільшення — до посиленої довіри, емпатії, розпізнавання емоцій і розуміння… Штучні зміни в генах окситоцинових рецепторів зумовлюють дуже дивну соціальну поведінку тварин, а люди з атиповими варіаціями цих генів частіше страждають на аутизм чи інші порушення соціальної поведінки. Тож від генів було перекинуто місток до молекул, тоді — до патології й лабораторних психологічних експериментів над людьми й тваринами, і все це вкладається в узгоджену картину. Проте якщо молекула бере участь у певному процесі, це ще не означає, що її підсилення спричинить поліпшення поведінки. ЗМІ у новинах про дослідження часто це замовчують, здебільшого через природне прагнення спростити історію, додати їй краси й оптимізму.

Окситоцин — це біологічні й хімічні рейки, підґрунтя людської готовності співпрацювати. Але не слід забігати наперед і припускати, що ми зможемо побудувати суспільство довіри, любові й взаєморозуміння, просто ковтнувши пігулку.

Зародки корупції

Довіра — це наріжний камінь життя суспільства. На будь-якому рівні й у будь-якій групі вона стає сполучною ланкою між інституціями. Це джерело дружби й любові, основа комерції та політики. Без довіри мости, які з’єднують людей, розсипаються, і суспільство тріщить по швах. Усе руйнується. Ця ідея тотального розриву в латині виражена словами con (усе) і rumpere (розривати), від яких і походить слово «корупція». Корупція заражає все[40]. Вона роз’їдає полотно суспільства.

Світову мапу корупції уявити неважко[41]. Скандинавія, Канада й Австралія — блідо-жовті, що свідчить про майже невідчутний її рівень. Європа забарвлена градієнтом, бо корупція зростає з півночі на південь й із заходу на схід. США і Японія мають середнє помаранчеве значення, а Росію, більшість Азії, Африки й Південної Америки (за винятком Чилі й Уругваю) виділено як місця з найвищими показниками у світі.

Багато економістів вважають, що глибока структурна корупція, яка проникла в усі пори суспільства, — головна перешкода для розвитку. Доцільно з’ясувати причини різного ціннісного сприйняття корупції, адже аналіз цього механізму може дати підказки, як її позбутися.

Рафаель ді Телла, економіст, аргентинський олімпієць-фехтувальник і професор Гарварду, разом із аспірантом Рікардо Перес-Трульєю розробив скромний проект із амбітною метою виявити один із зародків корупції.

Свою працю Рафаель розпочинає епіграфом із Мольєра: «Той, хто хоче убити пса, каже, що той скажений». Науковець натякає, що винуватець неправильних дій уникає від покарання, перекидаючи провину на жертву.

В ідеалі ми повинні у своїх судженнях про інших виходити з їхніх дій (чи бездіяльності), проте на практиці враховуємо форму обличчя, інтонацію або манеру ходити. Припущення Мольєра веде до ще сумніших висновків. Невже ми формуємо голослівні переконання про інших, щоб виправдати власну агресію?

Рафаель переніс ідею Мольєра в лабораторію у вигляді геніального експерименту — гри «Корупція».

▶ Як і всі модифікації «Диктатора», вона починається з гравця-агента, який розподіляє двадцять фішок. Це оплата за марудну роботу, виконану разом із іншим гравцем, якого він упродовж експерименту ніколи не бачить. Найважливіші аспекти гри такі:

1) деякі агенти повністю вільні у виборі, скільки фішок залишити собі. Інші мають рамки — десять, одинадцять чи дванадцять, тобто змушені віддати мінімум вісім фішок іншому гравцеві. Контроль над тим, наскільки несправедливий агент до іншого гравця, потрібен, щоб потім визначити, що перший думає про другого;

2) реципієнт отримує фішки в конвертах, скріплених печаткою, і не знає, як вони розділені. Тоді він може обміняти свої й чужі фішки на готівку. При цьому він вирішує: зробити це чесно (п’ять доларів за фішку) чи корумповано, домовившись із касиром, який заплатить по два долари п’ятдесят центів за фішку, але дасть гравцеві відкат. Отже, ця угода вигідна для касира й отримувача, тоді як агента пошили в дурні.

У цій грі агент може діяти щедро або егоїстично, а отримувач — чесно або корумповано. Запитання (Мольєра) у тому, чи егоїстичні агенти виправдовуватимуть власні дії потенційною корумпованістю отримувачів. Ключова особливість гри: фішки містяться в скріплених печаткою конвертах, а отже, коли отримувач обмінює їх, він усе ще не знає, скільки отримає. Тобто гравець, який діє корумповано, робить це винятково через власне бажання, а не задля помсти чи зозла.

Незважаючи на це, Мольєр заправляє грою. Агенти, які могли грати агресивно, вважали отримувачів більш корумпованими. Така думка стосується не лише незнайомого напарника, а й ставлення до всього суспільства. Коли ми можемо діяти більш вороже й агресивно, то починаємо вважати інших корумпованими. Отже, усі пси скажені.

Залишалося простежити, як ця історія повторюється знову й знову, а думки, навіяні власними вчинками, впливають на нашу поведінку й запускають у соціальній групі ефект корупційного доміно. Для цього я й Андрес Бабіно, аспірант із моєї лабораторії, приєдналися до команди Рафаеля ді Телли.

Для нас було принципово простежити, як діє агент відповідно до своєї думки про іншого гравця. Тому з’явився новий експеримент, у якому отримувач діяв згідно з однією з трьох інструкцій:

1) він обов’язково обмінює фішки за реальним курсом;

2) він може вибрати, чи брати участь у корупції;

3) він обов’язково обмінює фішки за півціни й бере комісію, тобто змушений діяти корумповано.

Здавалося б, агент, знаючи, якого з трьох правил дотримується отримувач, віддасть більше, якщо тому заборонено брати участь у корупції; трохи менше, коли не впевнений, як він поведеться, і зовсім мало, якщо його попередили, що одержувач змушений піти на корупцію.

Проте сталося по-іншому. Насправді агент ділився однаково щедро в обох випадках, коли в отримувача не було свободи вибору. Байдуже, чи другий гравець обмінював фішки за вигідним чи програшним для першого курсом. Але агент ставав набагато скупішим, коли не був упевнений, як учинить одержувач. У грі на довіру справжній убивця — неоднозначність.

Так ми виявили другий бік медалі. Люди вороже ставляться до тих, хто може їх зрадити. Це страх пошитися в дурні, довіритися й бути обманутим. Отже, складемо докупи дві частини пазла: егоїстичні дії, що обертаються на негативні думки про інших («усі корумповані»), і невпевненість щодо поглядів решти («вони можуть бути корумповані») роблять нас корисливими й агресивними. Це замкнуте коло вдасться розірвати, лише якщо наполегливо сіяти однозначність і довіру. І це реально, принаймні в лабораторії. Нам потрібно лише зануритися в надра мови й глибинні структури мозку.

Безсмертна соціальна довіра

Коли гравці впевнено приймають в іграх на довіру альтруїстичні та орієнтовані на співпрацю рішення, у їхньому мозку активуються регіони, які керують дофаміновими ланцюгами — механізмом задоволення й винагороди. Інакше кажучи, мозок реагує на вияви солідарності так само, як на інші приємні речі: секс, шоколад, гроші. Бути добрим цінно. Тепер зрозуміло, чому в економічних іграх