Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман

спосіб виявити це — проста гра, у яку можна зіграти будь-коли. Де б ви не були, попросіть іншу людину заплющити очі. І запитайте про обстановку. Не про дрібні деталі, а про найвиразніші елементи. Якого кольору стіна? Чи є в кімнаті стіл? Чи має той чоловік бороду? Виявиться, що більшість людей не помічають місце, де перебувають. Але це не найбільша загадка. Неймовірно, що ми абсолютно не помічаємо своє незнання.

Чужі погляди

У щоденному житті й процесуальному праві ми судимо вчинки інших, зважаючи не стільки на наслідки, скільки на причини й мотивацію. Навіть якщо наслідки однакові, з точки зору моралі існує велика різниця, коли хтось поранив суперника на ігровому полі мимохіть або ж навмисне. Отже, щоб збагнути, чи були в гравця лихі наміри, недостатньо просто спостерігати за його діями. Нам потрібно побувати в чужій шкурі й поглянути на ситуацію очима жертви. Інакше кажучи, застосувати так звану модель психіки.

Розгляньмо дві вигадані ситуації. Джо бере цукерницю й сипле ложку цукру в чай свого друга. Перед цим хтось замінив цукор на отруту аналогічного кольору й консистенції. Безперечно, Джо про це не знав. Його друг п’є чай і помирає. Наслідки дій Джо трагічні. Але чи вчинив він щось погане? Чи винен він? Більшість людей скажуть «ні».

Щоб дійти цього висновку, ми уявляємо себе на місці Джо, з’ясовуємо, що він знав, і розуміємо, що Джо не хотів скривдити друга. І це ще не все: на думку більшості, він навіть не винен у необережності. Джо — добра людина.

Та сама цукерниця, те саме місце. Пітер бере посудину й насипає в неї трунок замість цукру, тому що хоче вбити свого друга. Він кидає отруту у чай приятеля, але вона не діє, і той іде додому живий-здоровий. У цій ситуації дії Пітера не призвели до небезпечних наслідків. Проте майже всі ми вважаємо, що він учинив дуже погано й заслуговує на осуд. Пітер — лиха людина.

Модель психіки — це результат взаємодії складної системи мозку з надзвичайно важливим центром у правому скронево-тім’яному вузлі. Як можна здогадатися з назви, він перебуває в правій півкулі між скроневою й тім’яною частками, але нічого цікавого в такому розташуванні немає. Сама по собі географія мозку не настільки важлива, але, знаючи, де перебуває певна функціональна одиниця, ми здатні збагнути причинно-наслідкові зв’язки в основі її роботи[33].

Якби хтось на деякий час заглушив наш правий скронево-тім’яний вузол, ми б більше не враховували наміри Джо й Пітера, оцінюючи їхні дії. Без належного функціонування цієї частини мозку людина вважатиме, що перший учинив погано (убив свого друга), а другий — правильно (з його приятелем усе гаразд). На висновки ніяк не вплине ані те, що Джо не знав про отруту замість цукру, ані те, що зловісний задум Пітера зазнав краху випадково. Для таких думок потрібна окрема функція — модель психіки, без якої ми втрачаємо мисленнєву здатність відокремлювати наслідки дії від сукупності намірів, знань і мотивів, які за нею стоять.

Цей приклад, який продемонструвала Ребекка Сакс, слугує аргументом ширшої концепції, що виходить за рамки моделі психіки, моралі й суджень. Він означає, що наш механізм приймання рішень складається із сукупності компонентів, за якими закріплені конкретні функції. І коли з ладу виходить біологічна підтримка цих функцій, наші погляди, думки й судження змінюються до невпізнання.

Якщо узагальнити, то наше уявлення про справедливість — результат не об’єктивного й формального мислення, а конкретного стану мозку[34].

Щоб довести цю концепцію, не потрібні хитромудрі пристрої для стимуляції мозку. Твердження школи юридичного реалізму, що правосуддя — це «те, чим поснідав суддя», досить близьке до реальності. Відсоток позитивних рішень суддів США суттєво знижується впродовж першої половини дня, несподівано зростає після обідньої перерви й знову помітно зменшується під час розгляду кожної наступної справи.

Звісно, це дослідження не враховує численних умов, які змінюються між перервами, на зразок рівня глюкози, утоми або накопиченого стресу. Але воно демонструє, як сильно прості зовнішні чинники, що визначають стан мозку суддів, впливають на результати розгляду справи.

Внутрішні війни, які роблять нас самими собою

Моральні дилеми — це гіпотетичні максимально гіперболізовані ситуації, які допомагають рефлексувати над засадами нашої моралі. Найвідоміша з них — проблема вагонетки, яка звучить так:

▶ Ви у вагонетці без гальм, що мчить колією, на якій лежать п’ятеро людей. Ви розібралися в механізмі й чудово розумієте, що не існує жодного способу її зупинити, тож вона переїде цих п’ятьох. Але є один варіант: можна перевести стрілку, і вагонетка зверне на іншу колію, де загине тільки одна людина.

Ви переведете стрілку? У Бразилії, Таїланді, Норвегії, Канаді, Аргентині майже кожен — і дорослий, і малий, і ліберал, і консерватор — відповість ствердно. Це наслідок раціонального, прагматичного розрахунку.

Вибір простий: п’ять смертей чи одна? Більшість людей у світі вважають за краще вбити одного й урятувати п’ятьох. Але експерименти показують, що існує меншість, яка вперто вирішує не переводити стрілку.

Суть дилеми — вибір між дією, яка призведе до однієї смерті, чи бездіяльність, яке вб’є п’ятьох. Деякі люди вважають, що доля вже вибрала напрямок, тож не треба гратися в Бога й вирішувати, кому жити, а кому померти, навіть якщо до цього підштовхує математика.

Вони обґрунтують своє рішення тим, що в нас немає права втручатися й заподіювати смерть тому, хто інакше був би живий-здоровий. Кожен по-різному оцінює відповідальність за дію й бездіяльність. Це універсальне етичне уявлення, відображене майже в усіх правових системах.

А зараз інша версія дилеми:

▶ Ви перебуваєте на мосту, з якого бачите вагонетку, що мчить колією, на якій лежать п’ятеро людей. Ви абсолютно впевнені, що зупинити її неможливо, тож вона переїде цих п’ятьох. Але є одна альтернатива. На поруччі моста сидить товстун і спостерігає за ситуацією. Ви точно знаєте: якщо штовхнути його вниз, чоловік помре, але через нього вагонетка зійде з рейок і п’ятеро людей виживуть.

Ви штовхнете його? Тут більшість відповідає заперечно. Ми відчуваємо чітку інстинктивну різницю, ніби саме тіло так вирішило. Ніхто не має права навмисно штовхати людину, щоб урятувати чужі життя. Це положення підтримують каральна й соціальна системи — формальне право й моральний осуд: ні та, ні інша не вважає першу й другу дилему рівнозначними. Але відкинемо цей фактор. Припустімо, нас ніхто не побачить, і єдиний вирок винесе власне сумління. Хто штовхне людину з моста? Хто переведе стрілку? Результати вичерпні й універсальні: навіть на