Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман
У щоденному житті аналогії досить банальні. Дзвінок мобільного часто перетворюється на модерну версію пісні сирен, яку практично неможливо ігнорувати. І її сила така велика, що, знаючи про небезпеку розмов за кермом, ми відповідаємо, навіть якщо йдеться про неважливі речі. Уникнути спокуси користуватися телефоном під час водіння складно, але якщо покласти пристрій у недосяжне місце, наприклад до багажника, ми, як Одіссей, передамо майбутню нерозважливість під контроль раціонального мислення.
Вразливі місця впевненості
Людський мозок розвинув механізми, щоб ігнорувати негативні фактори, які впливають на рівновагу майбутнього. Рецепт оптиміста — тільки один із численних способів створення необґрунтованої впевненості. Психолог і лауреат Нобелівської премії з економіки Деніел Канеман, вивчаючи, як люди розв’язують буденні соціальні й економічні проблеми, виявив два типові вразливі місця впевненості.
По-перше, ми схильні підтверджувати те, у чому вже переконані. Тобто люди досить вузьколобі й уперті. Якщо вони вже в щось повірили, то прагнуть підгодовувати своє упередження доказами.
Один із найвідоміших прикладів цього принципу відкрив видатний психолог Едвард Торндайк, запитавши групу військових вищих чинів, що вони думають про різних солдатів. Оцінка містила багато параметрів: фізичні характеристики, лідерський потенціал, інтелект і характер. Торндайк довів, що риси людини, які ніяк одна з одною не пов’язані, у судженні про неї змішувалися. Саме тому генерали вважали фізично міцніших солдатів розумними й гарними лідерами, хоча сила й інтелект не обов’язково корелюють між собою[32]. Інакше кажучи, коли ми оцінюємо одну сторону особистості, то потрапляємо під вплив своїх суджень про інші її риси. Це називається ефектом ореолу.
Така пробоїна в механізмі приймання рішень існує не тільки в щоденному житті, а й в освіті, політиці, судовій системі. Ніхто не здатен протистояти ефекту ореолу. Наприклад, судді за цілком ідентичних обставин виносять м’якіші вироки симпатичнішим із їхньої точки зору людям. Ми вважаємо тих, хто гарно виглядає, добрими, і це переконливий доказ ефекту ореолу й відповідних деформацій. Те саме упередження тяжіє над вільним і справедливим механізмом демократичних виборів. Александр Тодоров продемонстрував, що, лише глянувши на обличчя двох кандидатів, ми можемо вгадати переможця з приголомшливою точністю — близько сімдесяти відсотків, і не потрібно даних про політичну біографію, погляди, вчинки, передвиборчу платформу й обіцянки.
За ефектом ореолу стоїть загальний принцип — підтверджувальне упередження, що звужує реальність до фактів, які вписуються у вже наявні переконання. «Вона здається компетентною, отже, буде гарним сенатором». Виявляється, у буденних рішеннях та очікуваннях ми набагато частіше, ніж усвідомлюємо й готові визнати, виходимо з висновків, які ігнорують необхідні факти, а спираються лише на перше враження.
Окрім підтверджувального упередження, існує друга причина надмірної впевненості — схильність абсолютно ігнорувати варіативність даних. Розглянемо таку проблему: у мішку 10 000 м’ячиків. Ви витягаєте перший — він червоний, другий — теж. Третій, четвертий — знову червоні. Якого кольору буде п’ятий? Звісно, червоного. Упевненість, із якою ми доходимо такого висновку, сильно випереджає статистичну ймовірність. У мішку досі 9996 м’ячиків. Як каже Вуді Аллен, «упевненість — це те, що є у вас, доки ви не збагнули проблему». Певною мірою упевненість — це незнання.
Формулювати закон на підставі кількох випадків — це дар і прокляття людської думки водночас. Дар тому, що дозволяє дуже легко ідентифікувати закономірності. А прокляття тому, що підштовхує до безапеляційних висновків, коли людина заглянула до будинку реальності крізь замкову щілину. Канеман запропонував мисленнєвий експеримент. Опитування двохсот людей показало: шістдесят відсотків проголосували б за кандидата, якого звати Джордж. Прочитавши про це опитування, ми швидко забудемо все, крім того, що шістдесят відсотків респондентів голосуватимуть за Джорджа. Ефект настільки сильний, що багато хто з вас подумає, ніби я двічі написав те саме. Але відмінність є, і вона в розмірі вибірки. Перша фраза відкрито стверджує, що враховано думку лише двохсот людей. У наступній про це ані слова. Такий вигляд має другий фільтр, що створює фальшиву впевненість. Об’єктивно опитування, яке демонструє, що Джорджа підтримують 50,03 % респондентів із тридцяти мільйонів, має більше ваги, але система переконань у мозку зазвичай забуває врахувати: це велика вибірка чи три м’ячі з десятитисячного мішка? Як показали результати Брекзиту у Великій Британії й протистояння між Дональдом Трампом та Гілларі Клінтон, у розпалі передвиборчої кампанії служби, які проводять соціологічні опитування, часто ігнорують елементарне правило статистики й роблять категоричні висновки на підставі обмеженого обсягу даних, до того ж часто необ’єктивних.
Якщо коротко, то підтверджувальне упередження й варіативна сліпота — це два всюдисущі механізми, завдяки яким розум будує прогнози на підставі аналізу піщинки величезного світу, ігноруючи цілий океан шуму. Звідси й виростає надмірна впевненість.
Щоб зрозуміти й удосконалити людську здатність приймати рішення, важливо з’ясувати: ці вразливі місця притаманні тільки складним соціальним явищам чи широкому спектру тем? Ми з Аріелем Зільберберґом і Пабло Барттфелдом узялися розв’язати цю загадку, вивчаючи дуже простий вибір, наприклад, яка лампочка світить яскравіше.
Виявилося, що принципи, які роздувають упевненість у соціальних рішеннях (підтверджувальне упередження й варіативна сліпота) впливають навіть на сприйняття інформації органами чуття.
Продукувати оптимістичніші переконання, ніж пропонують реальні дані, — типова риса людського мозку. Це підтвердила серія досліджень на підставі записів нейронної активності різних регіонів кори. У ході кожного з них науковці спостерігали, що наш мозок, як і мозок багатьох інших видів, постійно змішує сенсорну інформацію із зовнішнього світу й власні внутрішні гіпотези та припущення. Навіть зір, який, на нашу думку, найточніше відтворює реальність, переповнений ілюзіями. Він не працює як камера, що пасивно фіксує дійсність, а інтерпретує й конструює детальні зображення з обмежених і приблизних даних. Навіть на першій стадії обробки в зоровій корі реакція нейронів залежить від припущень щодо інформації, отриманої сітківкою й іншими частинами мозку, які відповідають за пам’ять, мовлення, слух і висувають гіпотези про те, що саме бачать очі.
Наше сприйняття завжди містить елементи уяви. Воно нагадує радше картину, а не фотографію. Через підтверджувальне упередження люди сліпо вірять у реальність, яку конструюють. Найкращий доказ — оптичні ілюзії, які ми сприймаємо, абсолютно не сумніваючись, що достовірно фіксуємо дійсність. Ще один цікавий
