В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Справді бо-влада такого могутнього гетьмана, яким утвердив себе Іван Мазепа, була все ж ілюзорною, бо була утяжена царською рукою; володар України був під пильнуванням російського полку, переміняти старшину був позбавлений права, не міг перечити втягненню України у спільну грошову систему, був приневолений своїми руками асимілювати свій народ (за тими ж Коломацькими статтями, якими впроваджувалися мішані шлюби). Щодо останнього, то у відомому доносі Василя Кочубея звідомлялося, що всупереч цим статтям Мазепа забороняє українцям одружуватися з росіянками і дружити з ними.
Спілка імперського центру так тяжіла над усім, що гетьман вимушений був навіть дрібні справи залагоджувати з царем, випрошуючи відповідного указу.
Російські війська, за свідченнями одного зарубіжного дослідника, «своїми грабунками, підпалами, побоями та гвалтуваннями скидалися швидше на карну експедицію, ніж на союзне військо». Після перемоги під Полтавою ці полки діяли на Україні як завойовники. Власне, ще до трагічного липня 1709 року «московський дракон» своїм смертоносним вогнем спопелив гетьманську столицю Батурин, у травні 1709 року було зруйновано Запорозьку Січ.
«Росіяни кинулися на безборонних запорожців, і тут сталася страшна кривава розправа, — розповідає Дмитро Яворницький. — при цьому усі курені й усі будівлі в Січі були спалені, багато зимівників навколо Січі знищені дощенту. Полковник Яковлев, а особливо Галаган, діяли при цьому з не-чуваною жорстокістю».
І там же наводить моторошне свідчення про ті екзекуції: голови лупили, шию до плахи рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали й чинили те, чого і в поганстві, за давніх мучителів не водилося: мертвих із домовин, не тільки із товариства, й чернеців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили й вішали.
156 отаманів і козаків стратили, декого повісили на плотах і пустили їх Дніпром на пострах іншим.
6 листопада 1708 року у Глухові за участі лише чотирьох полковників на гетьмана було обрано Івана Скоропадського, Стародубського полковника, який хоч і був утаємнений у плани Мазепи, але був млявий і нерішучий, тож Петро І віддав йому перевагу перед вольовим Павлом Полуботком, за якого було подали голоси виборні. Столицю гетьманську велено було перенести з батуринських руїн до Глухова, ближче до російського кордону.
А. Ізмайлов став першим резидент-наглядачем при гетьмані, його співправителем чи навіть більше — царським контролером. Він мав стежити: щоб не було «шатости», тобто невдоволення російським пануванням, щоб не було спроб відновити Запорозьку Січ; щоб міста, які підтримали Івана Мазепу, платили в російську казну данину по два битих єфимки з двору; вводився контроль за зборами в гетьманський скарб. Саме резидент (а не гетьман) мав приймати посланців від чужоземних держав.
Були в царському приписі й секретні пункти: про негласний нагляд за гетьманом, старшиною і полковниками (по суті розгалуження дій створенної 1699 року Петром І Таємної Канцелярії і на Україну), починаючи від гетьманської резиденції).
Українське військо переходило під російських генералів. Загарбану артилерію з Батурина і відвезену в Москву, повернуто лише частково.
У грамоті на гетьманство, одержаній Іваном Скоропадським після безнастанних домагань 5 січня 1710 року цар обіцяв, що його «милість і увага» «забрана не буде, але ще більше примножиться». Як вона «примножувалася» видно було вже з грамоти гетьманові від 30 липня 1708 року, за якою «належні великого государя справи» порядкувати він мав «спільною порадою» з резидентом.
Царською грамотою від 22 січня 1715 року запроваджувався новий порядок вибору полкової старшини (на раді мали визначати двох-трьох кандидатів, а вже з них гетьман, за погодженням з резидентом, призначав на уряд). Цар дедалі частіше почав ставити на посаду старшину своєю монаршою волею. Цим він намагався обсадити Україну вірною йому адміністрацією, сіяти недовір’я між гетьманом і старшиною та між старшиною і народом.
У Гадяч призначив серба Милорадовича, котрий дуже збиткувався над народом, брав хабарі, чинив кривди і визиск. Толстого було наставлено на Ніжинський полк. Цар домігся від Івана Скоропадського, щоб той видав за цього свого фаворита свою п’ятнадцятилітню дочку.
Гетьман пробував зупинити ту російську повінь, але те було йому не під силу.
1718 року, будучи в Москві, Іван Скоропадський подав у Колегію іноземних справ нові статті, але вони, за дрібними винятками, не були затверджені. Він, як заявив один з сучасників, «стояв за Україну не грозьбою, а просьбою». Гетьман же прохав, щоб Київський воєвода не посилав йому указів; щоб росіяни не заводили в українських містах кабаків; щоб у Глухові не було коменданта, бо його накладно утримувати; щоб вивели з Глухова один полк у Росію; щоб на посади не присилали іноземців та сторонніх; щоб було дозволено їх обирати, з подальшим затвердженням царя; щоб забрали з України переселенців-розкольників, які кривдили місцеве населення, відбирали ґрунти; щоб українцям вести справи з російським урядом тільки через Колегію іноземних справ; дозволити вибрати переяславського полковника; підпорядкувати гетьманові призначених царем полковників Г. Милорадовича і Ф. Танського і т. ін.
Резидент Ф. Протасьєв 1718 року одержав таємне доручення виявити, хто з гетьманського оточення благонадійний до царя і може посідати уряд. Цих вірнопідданих цар щедро обдарував, роздаючи їм українські землі, а ще раніше — конфісковані маєтності Івана Мазепи та його прибічників. Російська знать, яка одержала володіння в Україні, заводила там свої кріпосницькі порядки.
Величезні маєтності в Україні набув Меншиков — чотири міста, 187 сіл, 14 слобід… Як розповідає «Історія Русів», гетьман Іван Скоропадський, «шукаючи полегшіу тягарах, покладених на народ Малоросійський, і без того вкрай зруйнований війною, моровицею та сараною, подарував Князеві Меншикову свою урядову Гетьманську
Почепську волость з містом Почепом і просив його вистаратися у Царя милості для народу».
Незважаючи на цю щедрість гетьмана, Меншиков був його непримиренним ворогом і дозволяв собі незбагненні для цивілізованого
