В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

каральної акції, і рада при цариці його схвалила. Це сталося 4 червня 1775 року, несподівано і підступно, коли ще й запорозькі посли не повернулися з Петербурга, куди поїхали відстоювати свої вольності. Січова старшина була піддана жорстоким репресіям: 85-літнього кошового Калнишевського було заслано на Соловки і посаджено в темний каземат, де він промучився до 1801 року, але й після звільнення Олександром І залишився в монастирі і прожив ще два роки. Військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру, в Білозерський монастир. Військового суддю Павла Головастого — в Тобольський монастир. Віддано до суду, з конфіскацією майна військового старшину Андрія Порохню, полковників Мусія Чорного, Степана Гелеха, Івана Гаранджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мойсея Головка та інших старшин.

29 червня 1775 року з’явився указ Сенату про знищення Січі й згодом маніфест цариці. В ньому оповіщалося народові:

«Мы восхотели чрез сие объявить во всей нашей Империи, ко общему известию нашим всем верноподданым, что сечь Запорожская в конец уже разрушена, со изтреблением на будущее время и самого названия Запорожских козаков, не меньше как оскорбление «нашего императорского величества через поступки и дерзновение, оказанные от сих козаков в неповиновение нашим высочайшим повелениям».

Основна частина запорожців, приспавши пільність грізного Текелі (попросилися в нього ніби на рибальство), втікла на «дубках» вниз і згодом, з дозволу турецького султана, заснувала Задунайську Січ. Старшині, яку поминули репресії, було надано офіцерські чини, багатьох призначено на «уезды», на які була розбита загарбана територія, декому перепали й додаткові землі. Так заохочували до вірної служби цариці.

1783 року Кримське ханство було приєднане до Російської імперії. Внаслідок другого розділу Польщі 1793 року Росії дісталися Київщина, Поділля, значна частина Волині та Білорусії.

Полковий устрій колишньої Гетьманщини 1781 року було замінено на намісницький — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Слобідсько-українську губернію було перейменовано на Харківське намісництво.

1783 року царський указ скасував козацький устрій України — 10 козацьких полків перетворив на карабінерів, по 6 ескадронів у кожному. Вони становили окремий корпус «Малоросійська кіннота».

1783 року українських селян позбавили права лишати своїх панів, тобто вони стали закріпаченими. 1785 року «Жалувана грамота дворянству» зрівнювала українську знать з російським дворянством, відривала її від свого народу, національного кореня. Ця милість прихилила українську шляхту до цариці, якихось відчутних протестів у зв’язку з ліквідацією автономії вона вже не виявляла, крім поодиноких спроб відновити Гетьманщину.

А ще в грудні 1768 року цариця розпустила Законодавчі збори, роздзвонивши перед тим про них, як продемократичну акцію, на всю Європу. Щодо України, то з цим були поховані мрії кращих її синів про відновлення своєї державності і припинення імперської експансії.

РУЙНУВАННЯ ЦАРИЗМОМ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ

Поглинальна політика царизму. — Ідеї єдиної мови. — «Пені рамці» для українського духовного життя. Хронологія репресивних актів і утисків (1672–1915). — Валуєвський циркуляр, 1863 p., Емський указ 1876 р. та інші руїнницькі заходи. — Засилля цензури та її зухвала агресивність щодо українства. — Цензурні заборони творів Т. Шевченка. — Зв’язок цензурного відомства з жандармським. — Нездійснені задуми і видання. — В. Грінченко, О. Потебня, Олена Пчілка та ін. Про денаціоналізацію. — Переслідування за вживання української мови. — Державні бар’єри щодо української преси. Високі штрафні санкції. — Сумна статистика української друкованої продукції за 1912 рік. — Самодурство столичних і місцевих держиморд, спрямоване на потопт українства.

Навіть слова з маніфесту царя Олексія Михайловича вже згадувані на попередніх сторінках («хохли, которые у вас на головах, постригайте…»), Іван Огієнко зауважив:

«І почалась русифікація з отсих хохлів, а скінчилась душею…»

Московські мракобіси ще в XVI столітті обстоювали ідею про єдину мову («когда будет много язиков, то пойдет смута в земле»), а 1841 року відомий критик, який щодо України сповідував і насаджував у масах імперську ідеологію, В. Бєлінський в «Отечественных записках», розправляючись з альманахом «Ластівка», своїм авторитетним словом заявив, що «теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные наречия» — «одно и тоже для всех сословий — крестянское».

Це освячувало політику царизму: нема окремої мови, тож нема й окремого народу — його козацький устрій уже знищено й наказано про нього забути, українські губернії всіляко порівнювали до «подобных» великоросійських.

На заваді цього стояла могутня культурна традиція українства, передусім явлена у слові. Тому вся каральна потуга царської імперії була спрямована саме проти нього, цього носія. Спрямована на всі обшири, де воно мало б панувати і де піддавалося потопту з жорстокою і тупою непоступливістю, нетерпимістю і люттю, сягаючи не тільки церкви, освіти, книгодрукування, але й театру та пісні. Переслідувалися — і поліцією, і духовенством — народні звичаї. Не тільки забрали староукраїнські церковні книги із храмів Божих, а й самі ці храми не дозволено було зводити в національному стилі. На всю Україну нап’явали загальноімперський мундир.

Початки цієї «фатальної сили» йшли здавна. Ще 1591 року українець-чернець Яків (Ісаія) Кам’янчанин, який прибув до Москви, був звинувачений церковними догматиками в єресі, на 20 літ кинутий у в’язницю. «Катехизис» Лаврентія Зизанія, виданий у Москві 1627 року, був заборонений тамтешньою церковною владою. Автора звинуватили у вільнодумстві. Неприйнятним для вищого духовенства було навіть те, що він писав «о кругах небесних и о планетах, и о зодиаке, и о затмении солнца, о громе и молнии». Таке дрімуче й агресивне невігластво панувало тоді в Москві.

Того ж року в Москві було засуджено до спалення «Учительное Евангіліє» К. Ставровецького, в якому «спекались многие ереси и супротивства». Тоді ж патріарх Філарет заборонив поширювати в Московському царстві книги «литовские печати» (тобто українські).

Ці акції, на яких баграняться відблиски середньовічної інквізиції, стали закономірними щодо українства впродовж усієї історії під скіпетром Романових. Подаємо хронологію цього наступу на українську духовність, насильницького утискання її в обмежувальні «тісні рамці», за висловом Сергія Єфремова.

1672 рік. Патріарше розпорядження: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтоби люди польския и латинския печати книг никто у себя в домах