В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Духовна цензура в Москві заборонила частину книг Печерської друкарні, зажадавши, щоб «впредь таких не привозили».

1675 рік. З Москви в Чернігів Лазареві Барановичу надійшов наказ, «чтоби преосвященний архиепископ книг никаких в царственний град Москву на продажу не присилал».

1677 рік. Патріарх Іоаким звелів видерти з української книжки аркуші, бо вени «несходни с книгами московскими». «Так почалася цензура українських книжок ще в XVII віці», — зазначає у зв’язку з цим Іван Огієнко.

1686 рік. З підпорядкуванням цього року Української Церкви московському патріархові починаються утиски Печерської друкарні. В листопаді патріарх Іоаким передав її під нагляд («благословенне и досмотр») вірному йому Київському митрополитові Гедеонові Четвертинському. Царською грамотою від 20 червня 1688 року Лавру, як Ставропігіальну, та її друкарню звільнено з-під митрополичої опіки.

1688 рік. Патріарх Іоаким заборонив Лаврі друкувати без його розгляду книгу Антонія Радивольського «Венец Христов». Лавра ж цю заборону не зважила й книгу пустила, викликавши гнів патріарха.

1689 рік. Після видання в Печерській друкарні першої частини книги святого Дмитра Ростовського (Туптала «Четьи-Минеи» без запиту про те Москви, патріарх Іоким суворо засудив Лаврського архимандрита.

1690 рік. Собор на наполягання патріарха Іоакима піддав забороні майже всю українську церковну літературу — книги Лазаря Барановича, Іониція Галатовського, Петра Могили, Симеона Полоцького, Антонія Радиволовського, Кирила Ставровецького та інших. Патріарх видав указ проти «польские и литовские печати», проклинав їх з амвону. Українські книги спалювали на площах Москви.

1692 рік. Лаврський архімандрит Мелетій Вуяхович просив патріарха зняти перепони, щоб «невозбранно било всякие книги по нашему малороссийкому обикновению печатать», позаяк весь прожиток братії і добробут Лаври «то все от печатанья книг».

1693 рік. Патріарх дозволив деякі полегшення, залишивши під контролем «большие книги», але заборонив привозити в Москву українські видання («а к Москве их не присилайте, повеление же великих государей царей наших и нашего благословення в них не полагайте»),

1720 рік. Указ Петра І про Київську і Чернігівську друкарні:

«А книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать. А и оние церковные старие книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими же церковн — ми книгами сравнивать прежде печати, с теми великороссийскими печатями, дабы никакой розни и особого наречия в оних не било; а других никакых кныг, ны прежних, ни нових изданий, не обьявя об оних в Духовной Коллегии и не взяв от оной позволения, в тех монастирях не печатать, даби не могло в таких книгах никакой в Церквы Восточной противности и с великороссийскою печатью несогласия произойти».

1721 рік. Новостворений синод розпочав переслідування українських друкарень. Зажадав від Києво-Печерського та Чернігівського монастирів «о печатании книг повелених требовать, а без повелений того Духовного Синоде никаких книг не печатать». Київську і Чернігівську друкарні «для лучшего устроения, со всеми прежде бившими над оними командующими и с служительми» віддано під контроль синодального радника архімандрита Гавриїла Бужинського, який став «школ й типографий протектором» і очолив Типографську контору. Відтоді всі книги українських друкарень мали присилати в цю контору «исправления ради и согласия с великороссийским». Після такого специфічного цензурування на українських виданнях завелась нова оздоба: «сия книга… в конторе типографской изследована, и по изследованию оберется во всем с великороссийским сходна».

Того ж року зазнала невдачі спроба гетьмана Івана Скоропадського видрукувати українською мовою збірник законів («правші книги»), необхідність видання якого обстоювалася в універсалі від 16 травня.

1722 рік. На «Апостолі», видрукуваному в Лаврі, вперше з’явився цензурний дозвіл — «свидетельство» «академый и типографий протектора Гавриила, архимандрита Троици Сергиева монастиря», в якому зокрема, відзначалося, що книга «изследована и по изследованию оберется во всем с великороссийским сходна».

1724 рік. За видрукувану в Лаврі книгу «Тріод Цвітна», яку в Синоді розцінили, як вона «с московскою печатью в реченнях несогласна, а в некоторых местах показалося перед московскою печатью и излишества много», архимандрита Києво-Печерської Лаври Іоаникія Сенютовича оштрафовано на 1000 рублів. Було також зауважено, що він заслуговує «истязания и жестокого наказания», але зважили на те, що ін «первое в том преступление учинил».

1726 рік. Дано дозвіл Лаврі на друкування акафіста святій Варварі за умови, що його буде видано на «великорусском наречии».

1766 рік. Розпорядження синоду щодо діяльності Києво-Печерської і Чернігівської друкарень:

«А впредь во оних типографиях печатать и в продажу употреблять одни книги, которие в Московской типографии с апробации Св. Правительствующего Синоде печатаются и в продажу производятся, но чтоби в них против тех апробованих книг никакой розни и прибавки и в слоге речей перемені отнюдь не било, в том по силе, прежних указов иметь найкрепчайшее смотрение, о несходних, також других вновь издаваемых никаких книг без ведома и апробации Св. Синода отнюдь не печатать под опасением лишеная тех типографии».

1769 рік. Синод заборонив пробний тираж народного «Букваря». Надсилаючи до «Типографськоїконтори «контрольні примірники, архімандрит Лаври пояснив, що на Україні «благочестивий народ как прежде никогда своих детей по новопечатанним в Московской типографии Букварям не обучал, так де и теперь…», а тому просив «в рассуждении народной надобности» дозволити випуск цього Букваря. Йому було відмовлено і постановлено «впредь такових представлений не чинить». Букварі, що розійшлися, велено було відібрати і вилучити з користування.

1786 рік. Чергова пересторога синоду Київського митрополитові Самуїлу Миславському, щоб у лаврських книгах у порівнянні з московськими «никакой розни в слоге речей перемени отнюдь не было, — в єтом ыметь найкрепчайшее смотрение…»

1787 рік. Указ про заборону друкувати релігійного змісту в усіх друкарнях, окрім тих, що були у віданні Синоду.

1796 рік. Для контролю за виданням і ввозом у Росію книжок засновані цензурні комітети в Петербурзі, Москві, Одесі та інших містах.

1800 рік. Указ Павла 1 про заборону будувати церкви в українському стилі (з трьома банями).

1804 рік. Перший цензурний статут у Росії, за яким нагляд за друком здійснювало Головне правління училищ Міністерства народної освіти. Забороні підлягали насамперед твори,