В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Замолоду Іван Мазепа був на службі при польському королі як джура, а потім як урядовець для особливих доручень. Брав участь у дипломатичних місіях до гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері. Служив у гетьмана Петра Дорошенка. Будучи генеральним осавулом при Іванові Самойловичу, користувався його довір’ям, залучався до найважливіших дипломатичних заходів. Донос на гетьмана Іван Мазепа не підписував, залишаючись у тіні.
За перші дванадцять літ гетьманування Іван Мазепа, сповнюючи волю царя, здійснив 11 літніх і 10 зимових походів. Дбаючи про військову потугу України і маючи спеціальний вишкіл, він заклав у Батурині ливарню для виготовлення гармат.
Щедро опікувався Іван Мазепа розбудовою духовності України-тут він був незрівнянним за видатками й осягами меценатом. Ось тільки вибірковий перелік об’єктів його доброчинства: великий дзвін і дзвіниця Печерського монастиря, мур довкола нього, позолочення бані Печерської церкви, золоті чаша, митра і оправа Євангелії для цієї церкви, великий срібний підсвічник для неї ж, позолочення бані митрополичого собору в Києві та золота чаша для нього, церква Київської колегії з гімназіями, церква св. Миколая Київського та інші церкви у Києві, Чернігові, Батурині, Глухові, Переяславі, пожертви на монастирі, на київських бурсаків та ін. Сам Мазепа блискуче володів пером, був поетом, знав вісім мов, виплекав знамениту книгозбірню, про яку Пилип Орлик уже на чужині писав:
«Незабутня для мене й досі велична бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато-багато ілюстровані стародавні рукописи! Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».
«Що найбільше вражає дослідника в Мазепі, це гармонійний розподіл у його натурі розуму, волі й почуття, розподіл надзвичайно рідкий», — зазначає глибокий знавець тієї епохи Ілько Борщак. Завдяки цьому гетьман зумів увійти в довір’я жорстокого й суперечливого своєю вдачею Петра І.
Маючи «тонкий та ніжний» розум (за означенням одного з перших його біографів Жана Руссе), Іван Мазепа наскрізь бачив і розгнуздану натуру Петра І, який цивілізував Росію варварськими методами, ціною великої крові, і захланність його придворної знаті, яку всіляко мусив задобрювати щедрими гостинцями, примовляючи у вузькому товаристві: «Москва гроші любить».
«Це був ураган, порівнюючи з легким вітром його попередників, який нісся на Україну», — так характеризує епоху царювання Петра І та його методи Ілько Борщак.
Цей ураган мав змести і козацький устрій, і всю автономію України. Ще 1703 року грізний самодержець розробив проект, за яким хотів раз і назавжди знищити вогнище свободи. Він замислив після смерті Мазепи або навіть усунувши його, ліквідувати козаччину, виселивши українську людність на східні кордони Великоросії, або чи не всуціль колонізувати край росіянами і німцями. Тож у квітні 1707 року недвозначно заявив, що має намір реорганізувати козацьку армію, себто перетворити її на регулярні російські полки.
Упродовж десятиліть нищив козаччину, поступово і невідступно. Тільки за останні п’ять років свого царювання він погнав на виснажливі будівельні роботи 150 тисяч українців, кожен шостий із яких був до смерті заморений каторжною працею і знущаннями російських наглядачів. Ось яку моторошну картину змальовує генеральний писар Пилип Орлик при спорудженні Печерської фортеці у Києві — це 1706–1707 роки:
«…Полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з жалями оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові б’ють, вуха шаблями обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люди дома їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б’ють смертним боєм».
А те, що Петербург зведений на козацьких кістках, — доказаний і незаперечний історичний факт. Полковник Іван Черняк залишив таке свідчення про «канальні» роботи на Ладозі, до яких були приневолені 10 тисяч синів України:
«Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того».
На рідну Україну повернулася з третина тих нещасних, більшість же знайшла собі останнній притулок у північних мочарах і болотах. 1716 року десять тисяч козаків вислала копати канал Волга — Дон, згодом ще додали поповнення. Інший великий загін будував укріплені лінії на Кавказі, над Тереком.
Замість того, щоб боронити від ворогів Україну своїм військом, Росія, навпаки, для своїх завойовницьких устремлінь до Чорного і Балтійського морів настійно залучали козацькі сили. Також козаки були вимушені скроплювати своєю кров’ю простори Лівонії, Литви, Польщі, Саксонії.
Про нищівний наступ царя на українську державність гетьман Іван Мазепа з болем говорив восени 1708 року, звертаючись до війська, коли вперше відкрив йому свій виклик деспотичному поневоленню:
«А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха людина до нас от самого царя того; бо ви бачите, що він походить от коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену карає народ той своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти і перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за
