В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
У березні 1669 року в Глухові відбулася рада для остаточного вибору гетьмана й підписання нового договору про підданство Лівобережної України, що ввійшов в історію під назвою «Глухівських статей». Перед цим Д. Многогрішний відправив до царя «чолобитників» — генеральних обозного Забілу, осавула Гвинтовку і судцю Домонтовича, які, не ремствуючи, вислуховували догани бояр за невірність Брюховецького і добилися таки проведення цієї наради. На ній були присутні царські посли Ромодановський, Матвєєв і Богданов.
У преамбулі до договору йшлося про те, що «великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержець», «звелів прочитати в народі статті, які були дані за указом його царської величності колишньому гетьманові Богданові Хмельницькому і всьому Запорозькому війську», а також нові, «за чолобиттям», «щоб надалі не було такої зради, чвар і розлиття християнської крові, як учинилося від зрадника Івашки Виговського, від Юрашки Хмельницького та інших однодумців».
У другій статті проголошувалося запевнення в недоторканості прав і вольностей, якими цар «ударував гетьмана і все військо цього боку Дніпра». Та це було явне лукавство, бо вже в наступному пункті видно, як саме він «ударував». Гетьман просив, щоб «його царська величність не вказував бути воєводам і ратним людям у малоросійських містах, оскільки від них були численні сварки і дскуки, від того й війна почалася». Та цар не вволив цього бажання, а вказав бути воєводам і війську в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові й Острі — «для оборони від ворогів і щоб надалі не було ні від кого в малоросійських містах ніякого хитання та зради». І хоча було застережено, що воєводи «матимуть начальство» над ратними людьми, та це не застраховувало від їхнього втручання в усі справи, урядування, навіть у церковне життя.
Шоста стаття містила положення про «вдарування дворянською честю» старшини, яка буде «бити про них чолом», а також про царські грамоти на маєтності.
Стаття дванадцята забороняла «гетьману і всьому війську» «приймати від навколишніх государів усілякі присильні листи» (з подальшою їх передачею, як то обіцяли козаки, в Москву). У мотивації цієї відмови неприкрите ошуканство, бо нагадувалося, що й Богданові Хмельницькому та іншим гетьманам «не велено було ні з якими государями чинити спілкування, бо від того в малоросійських містах чиниться великий розлад». Водночас за березневими статтями 1654 року така заборона поширювалася на зносини тільки з двома державами — Туреччиною і Польщею.
Про грабіжництво царських військ на Україні свідчить наступна стаття, в якій козаки били чолом про повернення «дзвонів, риз, начиння, книг, образів і всілякого срібла», забраних полком Ромодановського.
У вісімнадцятій статті містилася заборона гетьманові спілкуватися безпосередньо з чужоземними державами, необхідно було по суті справи писати до великого государя.
Стаття дев’ятнадцята узаконювала донощицтво. В ній ішлося про «гетьманські посварні зачини» в Україні: «того поміж себе остерігатися і вивідувати та писати про те до великого государя, а тим гетьманським посварам не вірити».
Ця стаття, а також двадцять друга — «Про малоросійські посвари, коли б виникли від кого», в якій вимагалося карати смертю тих, «від кого зчиняться якісь посвари в малоросійських містах» (а отже, й учасників національно-визвольних змагань), були мовби міни сповільненої дії, закладені у механізм гетьманської держави.
Це були три імперські завоювання царизму:
— узаконення розколу України навпіл;
— постій на її території окупаційного війська;
— офіційне схвалення донощицтва українців на свого гетьмана та старшину.
Якщо поглянути на список тих, що «на раді були і до статей руки приклали», кидається у вічі суцільне перекручення українських прізвищ на російський лад. Навіть гетьмана Дем’яна Гнатовича Многогрішного записано там «Дем’ян Ігнатов». І таким чином багатьох інших — генеральну старшину, полковників, сотників і писарів: Іван Самойлов, Іван Домонтов, Карп Мокрієв, Петр Ворошилов, Павел Михайлов, Андрей Васильєв, Іван Воробей, Роман Сергієв, Павел Павлов і т. д.
За Многогрішного було заведено своєрідну гвардію — «компанійські полки» — спочатку при гетьманові, а потім і при полковниках, які мали їх за охоронну дружину.
Цим Многогрішний не обмежився, а випросив у царя стрільців, які його оберігали і яких утримував. Так відтоді повелося при кожному гетьманові, що було для Москви дуже вигідно.
Представники генеральної старшини, а також відсторонені гетьманом від своїх урядів полковники, за допомогою стрільців, схопили Дем’яна Многогрішного в ніч з 12 на 13 березня 1672 року і таємно, закутого в кайдани, відправили в Москву. А з ним Генерального осавула Павла Грабовича і полковника Матвія Гвинтовку. Арештували і гетьманового брата Василя. До Москви виїхав генеральний писар Карпо Мокрієвич, який повіз донос на повергнутого гетьмана з обвинуваченням на 38 пунктів, у першому з яких було зазначено: «Безпрестанно он списивался и братство и дружбу имел великую с Петром Дорошенком, и хотел он же поддаться турскому салтану». Це був наклеп, бо нічого кари гідного за гетьманом не числилося.
У квітні 1672 року Дем’яна Многогрішного почали у Москві катувати і допитувати, що замишляв він проти Москви; потім катували сина його і брата Василя і приятеля Матвія Гвинтовку та Генерального осавула Павла Грабовича.
За цими політичними засланцями шлях на Сибір був уторований і для славетного козацького полководця Івана Сірка. Та після численних клопотань запорожців, навіть польського короля бранця доставили в Москву, де цар приневолив його присягнути на вірність. Цей акт відбувся у присутності всього аеропагу — патріарха, Священного собору та сановників. Але ще півроку козацького звитяжця не відпускали в Україну — на тому наполягав гетьман Іван Самойлович.
Він усіляко запобігав перед Москвою. Трьох своїх синів був відправив туди, щоб вони зажили ласки самодержця, водночас ті стали закладниками, запорукою вірності батька. Дочку видав за боярина Ф. Шереметьева і виклопотав для нього воєводство в Києві. Москва крізь пальці дивилася на доноси, що сипалися на Самойловича, але на кардинальні поступки, яких він домагався, не йшла. Так, царський уряд рішуче відмовив передати під регімент гетьмана Слобідську Україну. Натомість він став вельми ручним гетьманом на московському налигачі. Тяжкий і непрощенний гріх перед своїм народом взяв він на душу, пособивши Москві поглинути українську
