ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

дорожніх блокпостах за «підозрілу активність». Були серед них цілі сім’ї — чоловіки, жінки і підлітки, яких допитували з метою отримання інформації про непередбачуваний зріст спротиву коаліційним силам. Визнаних невинними після допиту осіб не випускали, бо військові боялися, що відтак ті приєднаються до повстанців, а ще й тому, що ніхто не хотів брати на себе відповідальність за прийняття таких рішень.

ВИСОКА МЕТА МІНОМЕТНИХ ОБСТРІЛІВ

Помітна 122-метрова вежа в центрі в’язниці швидко перетворилася на чудову мішень для майже щонічних мінометних обстрілів з дахів сусідніх будинків. У серпні 2003 року загинуло 11 військових, що спали в наметах на подвір’ї. Іншим разом міна розірвалася в наметі з військовими, серед яких був полковник Томас Паппас, керівник бригади військової розвідки, що базувалася в тюрмі. Сам Паппас не зазнав фізичних травм, проте його шофер, молодий військовий, загинув, пошаткований осколками разом з іншими солдатами. Несподіване жахіття настільки вплинуло на Паппаса, що він вже ніколи не знімав бронежилета. Мені розказували, що він завжди вдягав бронежилет і куленепробивний шолом навіть, коли приймав душ. Згодом його визнали «непридатним до служби» і звільнили від виконання обов’язків. Погіршення психічного стану не дозволило йому забезпечувати життєво необхідний нагляд за діяльністю військових в тюрмі. Після мінометних атак Паппас розмістив всіх своїх військових всередині в’язниці, у «безпечній зоні» за стінами. І це означало, що вони зазвичай спали в маленьких в’язничних камерах наче в’язні.

Розповіді про смерть товаришів, безперервний снайперський і мінометний обстріли викликали відчуття постійного страху серед усіх призначених до в’язниці, що була об’єктом атак супротивника навіть по 20 разів на тиждень. Американські солдати, як й іракські в’язні та затримані особи гинули під цим ворожим вогнем. З часом деякі з в’язничних комплексів було зруйновано і багато руїн потрапляло в поле зору.

Мінометний обстріл відбувався з такою частотою, що став частиною сюрреалістичної реальності Абу-Ґрейб. Джо Дарбі пригадує розмови з приятелями, в яких вони пробували за почутим звуком угадати калібр і розташування міномета: був це 60 чи 80 мм, або навіть 120 мм, бо щось гук такий сильний. Проте психічне задубіння не тривало вічно. Дарбі зізнається, що «за кілька днів до того, як наш підрозділ покинув Абу-Ґрейб, асі люди раптово, уперше, почали боятися мінометних обстрілів. Це було дивно. Усі скупчувалися попід стінами. Я усвідомив, що тулюся в кутку, молячись. Заціпеніння як рукою зняло. Це те, що ви всі мусите пам’ятати, коли переглядаєте фотографії. Ми божеволіли у різний спосіб».

Зі слів інформатора високого рангу, який працював там кілька років, в’язниця залишалася надзвичайно небезпечним місцем роботи і проживання. У 2006 році військове командування прийняло остаточне рішення про ліквідацію, щоправда трохи запізно, щоб виправити шкоду, заподіяну попереднім рішенням її відбудови[372].

Фізичні умови військових значно погіршував брак каналізації. Знищена війною в’язниця Абу-Ґрейб диспонувала тільки дірками в підлозі і переносними туалетами. Зрештою і того не вистачало для всіх в’язнів і військових. Позаяк не було можливості їх регулярно чистити, вони швидко переповнювалися, а під впливом високої літньої температури повставав нестерпний і всюдисущий сморід. Також не було адекватної системи душових, воду видавали порціями, а мила бракувало. Електрика регулярно виключалася через брак відповідних генераторів. В’язні смерділи, як і все довкола них. У сезон сильних літніх дощів, коли температура перевищувала 45 °С, в’язниця перетворювалася на розпалену пічку чи сауну. Коли дув сильний вітер, часточки пилу потрапляли в легені кожного, спричиняючи запальні процеси і вірусні інфекції.

Після ухвалення рішення зруйнувати високу вежу, щоби прибрати мішень, зменшилася частота мінометних ударів, але до постійних розвалин і нищення виднокола додалася величезна руїна.

Якість їжі також не полегшувала інші прикрості умов проживання. Попри те що армія щойно перебудувала величезний комплекс, їдальню ніхто не звів. Упродовж понад двох років окупації військові, що проходили тут службу, були змушені харчуватися сухпайками і готового до споживання їжею із контейнерів. Їдальню врешті-решт побудовали в грудні 2003 року. Підсумовуючи, я не можу краще описати місце, як це зробив керівник слідства, коли описував жахливість умов праці в цьому місці: «тривалий час усе це скидалося на пекло на землі».

ВІСІМДЕСЯТ АКРІВ ПЕКЛА

Любителі американської історії зараз нам нагадають, що навіть ще пекельнішу в’язницю армія США побудувала і підтримувала після Громадянської війни. Кемп-Даґлас розташовувалася за декілька кілометрів від Чикаго. У ній утримували тисячі полонених конфедератів. Її розмістили в болотистій місцевості, без необхідних засобів існування. В’язниця не мала ані рішучого керівництва, ані зрозумілих інструкцій щодо поводження з військовополоненими. Серед місцевого населення відчувалася велика ворожість до конфедератів — «зрадників», а батальйон охорони був надто малим для нагляду за понад п’ятьма тисячами ув’язнених. Це місце стало відомим під назвою «вісімдесят акрів пекла», в ньому загинули тисячі ув’язнених через рабську працю, голод, брутальні побиття, тортури, умисне погане поводження і безліч захворювань. Аналогом на півдні для військовополонених Федерації була навіть відоміша Андерсонвіллська тюрма.

НА МІСЦЕ ПРИБУВАЄ НОВИЙ КОМАНДИР, АЛЕ НЕ БАЧИТЬ НІЧОГО

У червні 2003 року трагічна іракська в’язниця отримує нове командування. Дженіс Карпінскі, бригадного генерала запасу, призначено на пост командира 800-ї бригади військової поліції, яка відповідала за Абу-Ґрейб і всі інші військові в’язниці Іраку. Призначення було дивним з двох причин: Карпінскі була єдиним командиром-жінкою у зоні бойових дій, і вона не мала жодного досвіду в управлінні хай якими в’язницями. Тепер в її підпорядкуванні опинилося три великі тюрми й 17 менших в’язниць у всьому Іраку, вісім військових батальйонів, сотні іракських охоронців і 3400 недосвідчених резервістів, як і спеціальний центр для допитів у блоці 1А. Це було занадто складне завдання для недосвідченого офіцера запасу.

За інформацією з кількох джерел, з огляду на небезпеку і жахливі умови проживання Карпінскі швидко залишила свій пост в Абу-Ґрейб, і перемістилася в безпечніше місце — Кемп-Вікторі біля Багдадського аеропорту. Позаяк Карпінскі майже завжди була відсутня, бо часто їздила в Кувейт, ніхто не забезпечував постійного низхідного нагляду за тим, що відбувалося на об’єкті. Ба більше, вона стверджує, ніби офіцери вищого рангу повідомили їй, що блок 1А є «спеціальним місцем» і не перебуває під її безпосереднім контролем, тому вона ніколи його не відвідувала.

Факт, що командир-жінка тільки номінально виконувала свої функції, також заохочував сексистське ставлення серед військових, що призводило до порушення звичної дисципліни і порядку. «Підлеглі генерала Карпінскі з Абу-Ґрейб часом ігнорували її команди і не дотримувалися правил вдягання форми і віддавання честі старшим, що призвело до подальшого послаблення стандартів, яке вже існувало у в’язниці», — сказав один з