ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

що вони висловили «незадоволення чи ворожість» щодо військових сил США. Інший звіт ясно доводить, що багато арештантів були «невинними цивільними» (за словами начальниці в’язниці, бригадного генерала Дженіс Карпінскі). Їх затримували під час військових зачисток місцевостей, де проявлялася заколотницька активність, і всіх осіб чоловічої статі, зокрема молодих хлопців, ув’язнювали у найближчій військовій тюрмі, звідки доставляли до Абу-Ґрейб на допити.

Хоча я бачив багато моторошних світлин непомірних знущань під час дослідження тортур у Бразилії чи в процесі підготовки до лекцій на тему тортур, у фотографіях, зроблених у в’язниці з екзотичною назвою Абу-Ґрейб, щось мене вразило, щось нове і водночас знайоме. Незнайомими видалися грайливість і сваволя порушників. Це були лише «веселі забави», як вважала на позір безсоромна рядова Ліннді Інґленд, чиє усміхнене обличчя контрастувало з хаосом навколо. Проте відчуття дежа вю переслідувало мене. З подивом я усвідомив, що перегляд деяких світлин змушує мене заново переживати найгірші сцени зі Стенфордського в’язничного експерименту. Були пакети на головах в’язнів, оголення, сексуально принизливі ігри, як-от «бичаче парування» чи коли чоловіки перестрибували один через одного, оголюючи геніталії. Схожі зловживання вчиняли охоронці, яких грали студенти коледжу, над в’язнями — теж студентами коледжу. До того ж, точнісінько як в нашому досліджені найгірше відбувалося під час нічних змін! Ба більше, в обох випадках в’язні перебували там під час досудового розслідування.

Це виглядало так, ніби найгірший варіант сценарію нашого експерименту втілювали в життя впродовж місяців, у жахливих умовах, замість нашої короткої і порівняно якісно зімітованої в’язниці. Я бачив, що могло статися з добрими хлопцями, коли вони потрапили в ситуацію, що надала їм випадково абсолютну владу в діях з підопічними. У нашому досліджені охоронці не отримали попереднього навчання щодо нових ролей, тільки мінімальний нагляд з боку персоналу, де не завжди обмежувалося психічне насильство. Я чудово уявляв, що могло статися, якби всі обмеження, що діяли в нашому експерименті, було знято. Я знав, що у в’язниці Абу-Ґрейб мали діяти потужні ситуативні, а до того ж іще більш панівні, системні сили. Але звідки я міг знати про поведінковий контекст у цьому віддаленому місці, чи розкрити правду про Систему, що створила і підтримувала його? Мені було цілком очевидно, що Система з усіх сил бореться, щоб приховати свою співучасть у тортурах.

ОСМИСЛЮЮЧИ БЕЗЗМІСТОВНЕ ЗНУЩАННЯ

Приклад Стенфордського в’язничного експерименту показав, що спочатку охоронці були «ложкою меду», а з часом декого з них зіпсували потужні ситуативні сили. Ба більше, згодом я усвідомив, що саме я з моєю дослідницькою командою, були відповідальні за Систему, що створила таку ефективну і деструктивну ситуацію. Ми не впоралися і не створили адекватні низхідні обмеження, які запобігли б тюремним знущанням. Також ми ввели денний порядок і процедури, які сприяли процесу дегуманізації і деіндивідуалізації, що спонукало охоронців винахідливо чинити зло. До того ж, ми могли приборкати потугу Системи і припинити експеримент, коли він почав виходити з-під контролю, чи коли неприпустимі факти змусили мене усвідомити власну відповідальність за те, що відбувалося.

Намагаючись зрозуміти знущання, які відбувалися в Абу-Ґрейб, ми починаємо з кінця процесу, із задокументованих злочинів. Тому нам потрібно зробити зворотній аналіз. Потрібно визначити, якими людьми були ці охоронці перш, ніж отримали завдання стерегти в’язнів у далекій тюрмі в Іраку. Чи можемо ми визначити, які патології вони могли внести, щоб відокремити їхні диспозиційні тенденції від чинників конкретної ситуації, що на них вплинули? Наступне, чи можемо ми з’ясувати, яким був поведінковий контекст, в який вони потрапили? Як виглядала соціальна реальність для охоронців у тому специфічному місці і часі?

Нарешті нам потрібно дослідити структуру влади, яка відповідає за створення і підтримання умов проживання всіх мешканців в’язниці — й іракських в’язнів, й американських військових. Як Система обґрунтує утримування в’язнів без правового захисту й використання під час допитів «тактик примусу»? На якому рівні ухвалено рішення про призупинення гарантій Женевської конвенції і власних військових правил утримання в’язнів, а саме заборони жорстокого, нелюдського і принизливого ставлення до арештантів? Ці правила передбачають базові стандарти утримання і поводження з ув’язненими в будь-якій демократії, незважаючи в мирний час чи під час війни. Народи їх встановили не через бажання доброчинності, а з метою забезпечити гідне ставлення до власних військових у разі полону.

Я не мав достатньо коштів на подорож до Абу-Ґрейб, вишколу в журналістських розслідуваннях чи хоча б можливості взяти інтерв’ю в усіх чільних учасників знущань. Тому я й не сподівався розплутати цей клубок і дістатися до вершин, чи глибин цього захопливого психологічного феномену. Проте було б соромно не внести своєї лепти в зрозуміння цього, на перший погляд, беззмістовного насильства. Вона ґрунтується на моєму унікальному, «інсайдерському» досвіді перебування на посаді суперінтенданта Стенфордської в’язниці. Парадигма Стенфордського в’язничного експерименту навчила мене, що в дослідженні інституційних зловживань потрібно оцінювати різноманітні чинники (диспозиційні, ситуативні, системні), що зумовлюють поведінкові результати, які хочемо зрозуміти. Також мене цікавило, хто був тією особою, що пролила світло на насильство, яке відбувалося в тій темниці.

ДЖО ДАРБІ - ГЕРОЙ, ЯКИЙ ВДАРИВ НА СПОЛОХ, ЗВИЧАЙНИЙ ХЛОПЕЦЬ

Той молодий військовий, який вдарив на сполох через «маленьку майстерню жахів», і відкрив очі цілого світу на темні справи, що там відбувалися, був двадцятичотирирічним військовим резервістом Джо Дарбі. Цей молодий чоловік — герой, тому що змусив військове начальство визнати існування насильницьких практик і діяти з метою припинення такого у всіх підконтрольних в’язницях. Дарбі служив у тій самій 372-й роті військової поліції, що й «персонажі» нічної зміни в Абу-Ґрейб, але виконував інші завдання.

Одного дня його приятель, капрал Чарлз Ґренер, дав Дарбі диск, заповнений сотнями фотографій, що вже оббігли ввесь підрозділ, і дехто навіть поставив їх собі як заставку на комп’ютері. Спершу світлини смішили Дарбі, було «досить забавно» бачити купу голих, складених у піраміду іракських срак. Але що довше він роздивлявся, тим більше відчував смуток через те, що бачив. «Я не міг перестати думати про це. Десь за три дні я прийняв рішення заявити про ці фотографії», — повідомив Дарбі. Те рішення довело його до агонії, коли він розривався між лояльністю до приятелів і докорами сумління. Дарбі був знайомий з Ліннді Ігленд з часів проходження початкового вишколу. Проте, як він повідомив, побачене «оскверняло все, у що я особисто вірив, і все, чому мене навчили про верховенство права».

Тож того дня в січні 2004 року Джо Дарбі вчинив гігантський стрибок для людської моральності, уперше передаючи копію диску з анонімним написом на конверті агенту