ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Вгадуємо далі — якщо ви прийняли парі, то програли. З погляду жертви висновок такий: ніколи не будь жертвою чи нужденним, коли люди запізнюються чи поспішають. Майже всі семінаристи — аж 90% — проґавили негайну і чарівну нагоду стати добрим самаритянином, бо спішили виголосити проповідь про нього. Вони пережили конфлікт інтересів: допомога науці чи допомога жертві. Наука перемогла, а жертва залишилася страждати. (Як ви здогадуєтесь, роль жертви зіграв колега експериментатора.)

Що більше часу мали семінаристи, то більше зростала ймовірність, що вони нададуть допомогу. Тому ситуаційна змінна — поспіх — стала головним чинником, що визначав, хто надасть допомогу, а хто ні. Не було потреби шукати диспозиційних пояснень поведінки тих семінаристів, які не надали допомоги (присвоювати їм такі риси як: безсердечність, цинізм чи байдужість, як це робили у випадку свідків трагедії нещасної Кітті Дженовезе). У повторному дослідженні отримали такі самі результати, навіть коли семінаристи поспішали виконати менш важливе завдання — більшість із них не затрималася допомогти. Висновок з цього дослідження — замість запитувати, хто допоміг, а хто ні, краще шукати, які соціальні і психологічні особливості ситуації вплинули на це[347].

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНЕ ЗЛО БЕЗДІЯЛЬНОСТІ

У ситуаціях, коли вчиняється зло, є злочинці, жертви й уцілілі. Однак часто присутні й спостерігачі або особи, які знають, що відбувається, але не приходять на допомогу чи не протистоять злу, і своєю бездіяльністю дають йому вершитися.

Це добрі поліцейські, які не протидіють своїм колегам, коли ті б’ють «правопорушників» на вулицях чи у відділках. Це добрі єпископи або кардинали, які покривають гріхи парафіяльних священиків через турботу про імідж католицької церкви. Вони знали, що було неправильно і нічого не зробили, щоб насправді протистояти злу, й у такий спосіб давали змогу збоченцям грішити роками (в результаті церкві довелося сплатити мільярди доларів компенсацій і втратити багатьох розчарованих вірян)[348].

Це також добрі працівники Enron, WorldCom, Arthur, Andersen і багатьох інших корумпованих корпораціях, які відвертали погляди, коли бухгалтерські книги підроблялися. Ба більше, як я зазначив раніше, в Стенфордському в’язничному експерименті були добрі охоронці, які ніколи не заступалися за в’язнів, не переконували злих охоронців ставитися до них поблажливіше. Тим самим вони неявно потурали зростанню знущань. Та я й сам спостерігав за всіма лиходійствами і заборонив лише фізичне насильство, дозволивши психічному переповнити наш тюремний підвал. Я потрапив у пастку рольового конфлікту між дослідником і суперінтендантом, я був перевантажений їхніми подвійними вимогами, що затуманило мій погляд. Я не бачив наявних перед моїми очима страждань. Я також був винен у злі бездіяльності.

На рівні держав така бездіяльність, коли потрібно діяти, сприяє розквіту масових убивств і геноциду, як це було в Боснії, Руанді чи нещодавно в Дарфурі. Народи, як і окремі особи, не хочуть вступати у конфлікти і часто заперечують серйозність загрози і потребу негайних дій. Вони також більше схильні вірити пропаганді правителів, ніж благанням жертв. До того ж завжди існує внутрішній тиск на політиків з боку тих, хто «має там справи», із вимогою перечекати.

Один із найсумніших відомих мені випадків інституційного зла бездіяльності відбувся у 1939 році. Уряд США і президент-гуманіст Франклін Рузвельт не дозволили кораблю, переповненому єврейськими біженцями, зайти у будь-який американський порт. Пароплав St. Louis приплив із Гамбурга до Куби з 937 людьми на борту, що тікали від Голокосту. Попри попередню домовленість кубинський уряд відмовився їх прийняти. Упродовж дванадцяти днів біженці й капітан корабля розпачливо намагалися отримати дозвіл на вхід до порту Маямі, що виднівся з судна. Отримавши заборону на вхід у цей чи будь-який інший порт США, корабель поплив назад через Атлантичний океан. Деяких біженців прийняли в Британії й інших країнах, але більшість із них загинула в нацистських концентраційних таборах. Лишень уявіть — бути так близько до свободи, а потім померти в рабстві.

Коли некомпетентність поєднується із байдужістю й нерішучістю, результатом стає неспроможність діяти, коли саме дія є запорукою виживання. Катастрофа через ураган Катріна в Новому Орлеані (серпень 2005 року) — це класичний приклад повної нездатності системи мобілізувати свої ресурси, щоб запобігти загибелі багатьох громадян. Попри завчасні попередження про наближення катастрофи, влада міста, штату й держави не зайнялася підготовкою до евакуації й організацією допомоги тим, хто не міг втекти самостійно. Крім того, органи влади і місцевого самоврядування не змогли у відповідний спосіб повідомити про загрозу (через політичні розбіжності на самій вершині). Через відсутність вчасної реакції адміністрації Буша, власні некомпетентність і недосвідченість очільники Федерального управління з надзвичайних ситуацій і Міністерства національної безпеки США не змогли задіяти Національну гвардію, резервні армійські підрозділи, Червоний Хрест, поліцію, Повітряні сили, щоб забезпечити доставку харчів, води, медикаментів і всього необхідного сотням тисяч тих, хто врятувалися і виживали у злиднях упродовж багатьох днів і ночей. Рік потому більша частина міста все ще перебувала в занепаді: спустошені повністю квартали, тисячі зруйнованих будинків. Поїздка цими опустілими районами краяла мені серце. Критики стверджують, що причиною бездіяльності системи стали расові й класові питання. Вціліли здебільшого афроамериканці з нижчого класу, і їх не змогли евакуювати. Це зло бездіяльності відповідальне за смерті, відчай і розчарування багатьох мешканців Нового Орлеану, можливо, навіть всіх тих, хто ніколи не повернеться додому[349].

І ТИ, БРУТЕ?

Кожен із нас мусить поцікавитися, чи у відповідний момент нам вистачить мужності дотриматися наших переконань і бути свідомими очевидцями? Чи діятимемо або битимемо на сполох, побачивши, як хтось порушує чиюсь гідність? Проте ми вже бачили в попередніх розділах, що існує величезний тиск підкоритися і стати командним гравцем, аби не розхитувати човен. Ми переконалися, що значно легше не ризикувати отримати покарання і не кидати виклик системі. Часто ці чинники подвоюються тиском з боку владних систем, які непрямо намагаються переконати своїх працівників чи підлеглих, що за певних, особливих обставин, неетичне і незаконне поводження є доцільним. І ці обставини визначають вони. Багато з нещодавно висвітлених в пресі скандалів на найвищому рівні — в уряді, збройних силах і бізнесових колах, — відкрили токсичну суміш «неофіційно» виставлених вимог підвладним, що прагнули потрапити до «внутрішнього кола». Усі вони супроводжувалися мовчазною згодою тисяч працівників.

«Токсичні лідери зачаровують багатьох. Здебільшого ми стверджуємо, що ненавидимо їх. Утім, ми часто стаємо їхніми послідовниками або, щонайменше, толеруємо їх як наших роботодавців, директорів, депутатів, духівників чи вчителів. Коли токсичні лідери не з’являються самі собою, ми часто їх шукаємо. Інколи ми навіть їх створюємо, підштовхуючи добрих лідерів до межі токсичності». У