ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Виявилося, що мітки прижилися і надто впливали на ступінь покарання. «Жертви», позначені дегуманізаційними мітками, отримували інтенсивніші електричні удари, інтенсивність яких лінійно зростала десять спроб поспіль. У середньому по кожній групі піддослідних вона сягала сьомого рівня (з десяти максимально можливих). Позначені позитивними мітками учасники отримували найменше ударів струмом, а показник нейтральної групи опинився десь посередині.

Ба більше, під час першого випробування між трьома експериментальними групами не було різниці за інтенсивністю завданих електричних ударів — усі були майже на одному, низькому рівні. Якби дослідження закінчилося тієї миті, ми дійшли би висновку, що мітки не мають жодного впливу. Проте із завершенням кожного наступного випробування, коли множилися так звані помилки, інтенсивність електричних ударів у трьох групах зростала. Так званих «тварюк» карали щоразу потужнішим струмом. Результати збігалися з тим, як знеособлені студентки збільшували інтенсивність ударів струмом у моєму дослідженні вище. Зростання із плином часу проявів агресії як практично, так і теоретично свідчить про ефект самозміцнення переконань. Можливо, задоволення приносить не так завдавання болю, як почуття влади і контролю в ситуації панування — коли інші отримують по заслугах. Дослідники пов’язують цей ефект із впливом міток на позбавлення інших осіб людських рис.

Перевага цього дослідження — довільні позитивні мітки спонукали ставитися до «піддослідних» із більшою повагою, адже їх вже добре оцінив якийсь носій влади. Названі «гідними» особи отримували найслабші удари струмом. Тож здатність гуманізації протидіяти жорстокості набуває такої самої теоретичної й суспільної ваги, як і феномен дегуманізації. Цю важливу інформацію про силу слів, міток, риторики, стереотипів можна використати з доброю або злою метою. Нині потрібно дещо оновити прислів’я «Слово не стріла, а ранить глибше», перефразувавши і розширивши його: «Слово може врятувати людину, слово може і вбити».

Нарешті, чи можна говорити про залежність між інтенсивністю ударів і ступенем особистої відповідальності? Струм був потужнішим, коли учасники вірили, що це спільна постанова їхньої групи, ніж коли інтенсивність удару залежала від особистого рішення кожного. Як ми вже зауважили раніше, розмиття відповідальності в будь-якій формі послаблює стримувальні важелі — не завдавати шкоди іншим. Як і передбачалося, найпотужніших ударів струмом (і найбільшої уявної шкоди) було завдано за низької особистої відповідальності учасників у поєднанні з дегуманізацією їхніх «жертв».

Коли команда Бандури оцінювала, як учасники обґрунтовували свої дії, з’ясувалося, що дегуманізація спонукала до самовиправдовування, що, своєю чергою, призводило до збільшення покарань. Спираючись на отримані результати, як люди відключають звичні самообмеження шкідливої для інших поведінки, Бандура створив концепцію «відключення моралі».

МЕХАНІЗМИ ВІДКЛЮЧЕННЯ МОРАЛІ

Ця концепція грунтується на припущенні, що люди вибудовують моральні стандарти в процесі виховання і в результаті нормальної соціалізації. Вони функціонують як провідники просоціальної поведінки і засоби стримування антисоціальних проявів, за визначенням рідних і суспільного оточення. З часом зовнішні моральні стандарти, прищеплені батьками, вчителями й іншими поважними особами, засвоюються як коди власної поведінки. Люди розвивають особистий контроль над думками й діями, і цей самоконтроль приносить задоволення і надає відчуття власної гідності. Люди вчаться застосовувати санкції до самих себе, аби не допустити негуманних дій і сприяти гуманним вчинкам. Такі механізми саморегуляції не є незмінними чи статичними стосовно персональних моральних стандартів. Радше це схоже на динамічний процес, в якому моральні самообмеження здатні вибірково активуватися для прийнятної дії, чи навпаки вимикатися у разі негідного вчинку. Просто відключивши в певні моменти, в певних місцях чи з певною метою свої звичні етичні норми, особи і групи можуть забезпечити відчуття наявності моральних стандартів. Це відбувається так, ніби моральність перемикається на нейтральну передачу і люди рухаються за інерцією, не думаючи, що можуть збити пішохода, аж доки знову не увімкнуть «вищу» передачу і не повернуться до усвідомлення моральних норм.

Концепція Бандури заглиблюється далі в роз’яснення специфічних психологічних механізмів, які запускає особа, вибірково відключаючи самообмеження поведінки, щоб конвертувати свої шкідливі вчинки в морально прийнятні. Цей процес для людей надзвичайно важливий, і Бандура переконує, що він допомагає пояснити не лише політичне, військове насильство чи терористичні акти, а й «повсякденні ситуації, в яких порядні люди заради власних інтересів зазвичай вчиняють шкідливі для інших дії»[334].

Кожен із нас може морально відключитися від будь-яких своїх деструктивних чи лихих вчинків, скориставшись чотирма когнітивними механізмами.

По-перше, ми можемо змінити визначення нашої поведінки зі шкідливої на благородну. Наприклад, сформувати виправдання за дії, сприйнявши їх як моральний обов’язок, що освячує насильство. Або провести корисні порівняння, де нашим, праведним, діям протиставляється лиха поведінка ворогів (ми їх лише катуємо, а вони нас убивають). Або використовуємо евфемізми, аби вибілити реальність, сповнену жорстоких дій. («Супутні втрати» означає, що цивільне населення було стерто на порох під час бомбардування, а «дружній вогонь» — що солдата вбили через недбальство або злий умисел приятелів.)

По-друге, ми можемо мінімізувати відчуття безпосереднього зв’язку між нашими діями й їхніми шкідливими наслідками, розмиваючи або витісняючи особисту відповідальність. Нас не діймає совість, якщо ми не сприймаємо власні вчинки як злочини проти людства.

По-третє, ми можемо змінити спосіб, в який ми думаємо про шкоду, завдану нашими діями. Ми можемо ігнорувати, спотворювати, мінімізувати або не вірити в негативні наслідки нашої поведінки.

Насамкінець, ми можемо змінити наше сприйняття жертв, змальовуючи їх як тих, хто заслуговує покарання, звинувачуючи їх у наслідках, і, звісно, дегуманізуючи їх — вони ж не заслуговують людського ставлення.

РОЗУМІННЯ ДЕГУМАНІЗАЦІЇ НЕ ВИПРАВДОВУЄ ЇЇ

Важливо ще раз підкреслити, що аналогічні психологічні аналізи ніколи не мали на меті виправдовувати чи вибілювати аморальну і злочинну поведінку. Розбираючи психологічні механізми, що їх використовують люди з метою відокремлення моральних норм від своєї поведінки, ми отримуємо більше можливостей стримати цей процес, наголошуючи на значимості моральної активності для побудови співчутливішого і гуманнішого суспільства.

Перш ніж продовжити, важливо підкреслити, що люди при владі зазвичай відхиляють спроби аналізу ситуативних чинників у питаннях, пов’язаних з великими державними інтересами. Але один нещодавній випадок такої спрощеної диспозиційної оцінки змусив би посміхнутися навіть суддів-інквізиторів.

Держсекретар Кондоліза Райс — професор політичних наук Стенфордського університету, спеціалізується на радянських військах. Її освіта мусила би зробити її чутливою до системного аналізу складних політичних проблем. Проте під час інтерв’ю із Джимом Лерером у його передачі NewsHour (28 липня 2005 року) ця перспектива не лише провалилася, а й Райс стала чемпіонкою з використання догматичного спрощено-диспозиційного підходу. Після запитання ведучого, чи раптом закордонна політика США не сприяє тероризму більше, ніж прибирає його, Райс пішла в наступ. Вона