ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Вражено дивився він, уже не на себе, а на страшного незнайомця. Вихлюпнув воду, схопився на ноги, збуджено зареготав. Не у воді, а над його міцним тілом була маска, що привертала погляд і відштовхувала. Джек затанцював, його сміх переріс у кровожерне гарчання. Він пострибав до Вілла, і маска стала ніби чимось від нього незалежним, за нею Джек ховався, звільнившись від сорому та людської самосвідомості. Щойно інші хлопці з ватаги Джека також замаскувалися, розмалювавши свої обличчя, то з легкістю змогли виконати слова пісні «Бий свиню! Горла — ріж! Кров — пусти!»[317]. Коли цей раніше невідомий їм вчинок убивства живого створіння здійснено, вони починають смакувати приємність від убивання як тварин, так і людей, яких вони вважали ворогами, особливо інтелігентного хлопця на прізвисько «Роха». Сильний встановлює закон, і, коли на Ральфа, лідера добрих хлопців, оголошується полювання, настає справжнє пекло.

Чи є психологічно правильним припущення, що зміна зовнішнього вигляду особи може кардинально змінити її поведінку? Намагаючись відповісти на це запитання, я провів низку досліджень, які сприяли розвитку нової сфери зацікавлення психології — деіндивідуалізації й антисоціальної поведінки[318].

ПРИГОЛОМШЛИВА ПОВЕДІНКА ЗНЕОСОБЛЕНИХ ЖІНОК

Основна процедура першого експерименту використовувала правдоподібну «легенду» і створювала у досліджуваних студенток коледжу враження, ніби вони наносять болісні удари струмом іншим жінкам. Вони мали багато можливостей бити струмом кожну із двох жінок, яких бачили і чули через одностороннє дзеркало. Половину обраних студенток-добровольців у випадковий спосіб закріплювали за групою, де панували умови знеособлення (деіндивідуалізація), другу половину — за групою, де їхню індивідуальність було збережено (індивідуалізація). Кожна із десяти груп піддослідних в умовах деіндивідуалізації складалася із чотирьох студенток, їхній зовнішній вигляд було приховано під капюшоном і завеликим лабораторним халатом, імена замінено цифрами: від одиниці до четвірки. Експериментатор ставився до них як до знеособленої групи, а не як до окремих осіб. Процедури було введено нібито для маскування їхньої невербальної поведінки, щоб інші не могли бачити їхні реакції. Студенткам із контрольної групи дали жетони з іменами, що давало їм змогу почуватися унікальними, але всі інші умови залишалися ідентичними. Піддослідні з обох груп — деіндивідуалізованої й контрольної — діяли у групах по чотири особи. За умовами експерименту вони завдавали поспіль двом «жертвам» ударів струмом у 20 випробуваннях.

За легендою, ці жінки брали участь у дослідженні креативності під дією стресу. Завданням студенток-добровольців було створювати їм стресові умови за допомогою болісних ударів струмом, доки я як експериментатор проводив тестування креативності в сусідній кімнаті, за одностороннім дзеркалом.

На відміну від парадигми Мілґрема, не було безпосереднього примусу до агресивних дій з боку носія влади, тому що я не вступав із ними в контакт упродовж усіх підходів із застосуванням ударів струмом. Студентки могли бачити мене через вікно спостереження, як і кожну з двох жінок, які нібито виконували завдання на креативність. До того ж, не існувало тиску групового конформізму, бо вони не контактували між собою і перебували в сусідніх, відокремлених кабінах. Зрештою, не було навіть спонукання виконувати завдання з огляду на процедуру експерименту. Якщо хтось із чотирьох учасниць групи ударяв струмом, то «жертва» показувала, ніби відчуває біль — достатній рівень стресу для впливу на її креативність. Тож незавдавання удару не було ані послухом, ані незгодою. Хтось з учасниць міг просто пасивно спостерігати за тим, як інші вдаряють «жертву» струмом, а не бити струмом.

Насамперед цікавила тривалість дії — як довго кожна учасниця продовжуватиме натискати вмикач струму після появи сигналу готовності. Тобто вони приймали рішення не про те, чи натискати кнопку, а про те, чи забрати палець із вимикача швидко, чи продовжувати натискати і завдати «жертві» довшого удару. Звісно, вони могли би й відмовитися виконувати інструкцію і жодного разу не натиснути вмикач (жодна із них цього не зробила).

У записаних на касеті інтерв’ю одну з жінок було представлено дуже приємною, іншу — справжньою «мегерою». Так зробили з метою формування в уяві піддослідних різного ставлення до них. Насправді це були працівниці експериментатора, навчені поводитися так, ніби їх боляче б’є струмом. Коли «електрошокова лампочка» вмикалася, вони грали переконливу виставу для студенток.

Щоб переконати, що це дійсно боляче, перед початком дослідження кожній зі студенток дали спробувати удар на собі (75V), хоча в перебігу експерименту електричний струм не застосовували. У кожному із 20 випробувань одна жінка мала визначити, чи вдарятиме і як довго вдарятиме струмом іншу жінку, яка нібито страждала від їхніх дій. Потім друга «жертва» змінювала першу, і починалися наступні 20 випробувань. Позаяк кожна з чотирьох учасниць піддослідної й контрольної групи перебувала у відокремленій кабіні, її «приятельки» не могли безпосередньо впливати на її поведінку. Проте вони мали відчуття перебування в групі, бо перед тим разом слухали записи розмов із «жертвами». Важливо зазначити, що, окрім маніпуляцій зі змінною знеособлення, усі інші елементи дослідження залишалися ідентичними.

Результати були однозначними: жінки в умовах деіндивідуалізації били струмом «піддослідних» удвічі частіше за тих, хто належав до контрольної групи. Ба більше, вони завдавали однакову кількість ударів обом «жертвам», представленим як «приємна» і «неприємна». Коли вони тримали палець на вимикачі, їхні попередні думки про «піддослідних» не мали значення. Також вони послідовно збільшували тривалість удару струмом для обох жінок упродовж 20 тестових завдань, затримуючи палець на вимикачі щораз довше, доки їхні жертви крутилися і стогнали від болю. Жінки у контрольній групі, навпаки, розрізняли жінок як «приємну» і «неприємну», і з плином часу завдавали «приємній» менше болісних ударів, ніж «неприємній».

Ігнорування знеособленими учасницями попереднього відчуття симпатії чи антипатії до двох «піддослідних» тієї миті, коли їм випадав шанс завдати болю, свідчить про драматичну зміну їхнього мислення у стані деіндивідуалізації. Подовження тривалості ударів з болісними наслідками, мабуть, свідчить про щораз інтенсивніше емоційне збудження. Спричинена збудженням поведінка стає емоційним підкріпленням, і кожна дія стимулює сильнішу, менш контрольовану реакцію. Із попереднього суб’єктивного досвіду, вона виникає не із садистичних мотивів чи бажання скривдити інших, а ймовірніше з наявного тієї миті збудливого відчуття власного домінування і контролю над іншими.

Цю засадничу парадигму повторили зі схожими результатами в багатьох лабораторних і польових дослідженнях — з використанням знеособлених масок, створенням білого шуму чи киданням у жертв пінопластових кульок. Учасниками експериментів ставали студенти, школярі й навіть бельгійські військовослужбовці. Схоже подовження електричних ударів було зауважено в дослідженні, де, завдаючи ударів струмом, учителі навчали своїх учнів-жертв — у процесі вони також