ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Марді Ґра сягає корінням язичницьких, дохристиянських обрядів, нині римо-католицька церква відзначає цей день в останній вівторок напередодні Великого посту («Жирний вівторок» чи «Масляний вівторок»), день перед попільною середою[327]. Це церковне свято знаменує початок християнського богослужбового періоду постування з його жертовністю і поміркованістю, що закінчиться через 46 днів на Великдень. Марді Ґра розпочинається на 12-й день після Різдва, коли три царі відвідали новонародженого Ісуса Христа.
На практиці Марді Ґра — це свято нестриманості й пошуків миттєвих задоволень, свято «вина, жінок і співу». Турботи й обов’язки забуваються, доки святкувальники догоджають своїй чуттєвій природі на спільних гульбищах. Це вакханальне гуляння звільняє від звичних обмежень поведінки і думок про наслідки своїх учинків. Однак всередині всі усвідомлюють, що це святкування минуще і з приходом посту його замінить ще суворіше, ніж зазвичай, стримування своїх потреб і вад. Ефект Марді Ґра — це тимчасова відмова від традиційних когнітивних і моральних обмежень особистої поведінки, коли група гуляк-однодумців вирішує веселитися тут і зараз, не думаючи про наслідки і обов’язки. Це і є деіндивідуалізація в групі.
ДЕГУМАНІЗАЦІЯ І ВІДКЛЮЧЕННЯ МОРАЛІ
Дегуманізація є засадничим поняттям для нашого розуміння нелюдського ставлення до інших людей. Вона виникає щоразу, коли одні особи починають вважати інших вилученими із моральної категорії «людина». Об’єкти цього психологічного процесу втрачають свій людський статус в очах дегуманізаторів. Вилучаючи якихось осіб або групи із того, що зветься людством, ми відмовляємося від моральних принципів, які зазвичай керують відносинами між людьми.
Дегуманізація посідає чільне місце в упередженнях, расизмі й дискримінації. Вона таврує інших, приписуючи їм «зіпсовану ідентичність». Наприклад, соціолог Ервінґ Ґофман[328] описує, як соціально дискредитують людей з обмеженими можливостями, бо вважають їх неповноцінними людьми.
У таких умовах стає можливим, що нормальні, морально здорові люди, і навіть ідеалісти, вдаються до ницих і жорстоких учинків. Позбавлення інших осіб людських рис автоматично сприяє нелюдським діям. Тож золоте правило спотворюється: «Чини іншим те, що забажаєш». Легко бездушно і грубо поводитися з дегуманізованими «об’єктами», ігнорувати їхні благання і потреби, використовувати їх для власних цілей і навіть знищувати, якщо вони дратують[329].
Один японський генерал звітував, що його солдати легко проводили масові вбивства цивільного населення під час вторгнення в Китай напередодні Другої світової війни, «бо ми думали про них як про речі, а не як про схожих на нас людей». Безсумнівно, те саме відбувалося і під час різанини в Нанкіні в 1937 році. Пригадайте, як жінка, що організувала масові зґвалтування тутсі (згадується у першому розділі), описувала жертв — вони були просто «комахами», «тарганами». Влаштований нацистами геноцид євреїв почався з пропагандистських фільмів і плакатів, які створили в країні образ цих ближніх як нижчих форм царства тварин, як паразитів, як ненажерливих щурів. У США безліч випадків лінчування темношкірих натовпами білих також не вважали злочинами проти людства — це ж були не люди, а лише «ніґери»[330].
Масові вбивства сотень невинних в’єтнамських цивільних у Сонґмі відбувалися під знаком дегуманізаційної мітки «косоокий», яку використовували американські солдати для означення всіх цих не схожих на них азіатів[331]. Учорашні «косоокі» трансформувалися в нинішніх «чурок» і «хачів» в Іракській війні, й уже нові солдати принижують відмінних від них мирних жителів і військових. «Ти просто намагаєшся забути про факт, що вони також людські істоти і бачиш у них лишень ворогів, — каже сержант Меджія, який відмовився повертатися до дій, які він вважав огидними. — Називаєте їх “чурками”, так? Тож ви робите все можливе, аби полегшити вбивства і знущання з них»[332].
Такі мітки і пов’язані з ними образи можуть мати суттєвий мотиваційний вплив. Це підтверджує вражаючий лабораторний експеримент, про який ми вже згадували у першому розділі. Тож опишемо його детальніше.
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ДЕГУМАНІЗАЦІЯ: СТУДЕНТИ-«ТВАРЮКИ»
Мій колега зі Стенфордського університету Альберт Бандура разом зі своїми студентами здійснив грандіозний експеримент, який переконливо демонструє, як сильно дегуманізаційні мітки (прізвиська) сприяють знущанню з інших[333].
Сімдесятьох двох студентів-добровольців із сусідніх коледжів поділили на «команди супервайзерів», що складалися з трьох осіб. Їхнім завданням було карати за неправильні рішення інших студентів, нібито піддослідних, які всі разом ухвалювали рішення. Звісно, насправді досліджувалася поведінка студентів-супервайзерів.
У кожному із 25 випробувань супервайзери чули, як «піддослідні» (які нібито перебували в сусідній кімнаті) обговорювали і разом ухвалювали рішення. Супервайзери отримали інформацію, завдяки якій могли оцінити правильність прийнятих рішень у кожній спробі. Щоразу за ухвалення поганого рішення команда супервайзерів карала, застосовуючи електрошок. Вони могли обирати інтенсивність удару від помірної (1 рівень) до максимальної (10 рівень), причому удар отримував кожен учасник команди, яка ухвалила рішення.
Супервайзерам повідомили, що задля підвищення об’єктивності учасників із різних соціальних верств залучили до експерименту, хоча кожна команда «досліджуваних» досить однорідна. Так вчинили, щоб позитивне чи негативне таврування, до якого потім вдалися, могло стосуватися цілої групи.
Дослідники маніпулювали двома змінними: якою міткою позначали «жертв», і чи відчували супервайзери особисту відповідальність за завдавання ударів струмом. Добровольців у випадковий спосіб приписали до трьох груп з огляду на мітки, що давалися «жертвам», — дегуманізуючі, гуманізуючі та нейтральні — і до двох груп за відповідальністю — індивідуальну і розмиту.
Давайте спершу звернемо увагу на вплив і спосіб надання міток. Потім ми розглянемо, як ступінь особистої відповідальності впливав на ситуацію. Кожна група учасників-супервайзерів, зайнявши місця в лабораторії «випадково» мала можливість підслухати розмову по внутрішньому зв’язку між експериментатором і асистентом про анкети, нібито заповнені учасниками, яких потрібно контролювати. Асистент коротко зазначав, що вказані в анкеті особисті характеристики членів групи підтверджують висновки того, хто їх завербував. В умовах дегуманізації їх називали «бандою тупих тварюк». В умовах гуманізації навпаки — «вразливими, достойними і порядними людьми». У третій нейтральній групі, асистент не цитував жодних характеристик.
Потрібно підкреслити, що учасники дослідження не спілкувалися із «жертвами», тому особисто не могли оцінити «людяність» чи адекватність останніх. Мітки були почутими атрибуціями стосовно інших молодих студентів, за припущенням, також добровольців, які в цій ситуації відігравали приписану їм роль. Тож, чи впливали якось ці мітки на те, як супервайзери карали інших учасників експерименту, за якими нібито
