ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Антрополог Р.Дж. Уотсон[324] зацікавився цим питанням після прочитання моєї статті про деіндивідуалізацію. Він використав дані з Ареальної картотеки людських взаємин, де зберігаються звіти про різні культури світу, надані антропологами, місіонерами, психологами та ін. Уотсон зіставив відомості про спільноти, де воїни змінювали або не змінювали зовнішній вигляд, перш ніж йти на війну, із обсягами вбивств, катувань чи каліцтв їхніх жертв — безсумнівно, жахливі й єдині в своєму роді залежні змінні.

Результати однозначно підтверджують гіпотезу — знеособлення сприяє деструктивній поведінці, якщо надається дозвіл на заборонені в мирному житті прояви агресії. Війна сприяє узаконенню дозволу вбивати чи ранити противників. Уотсон дізнався, що серед 23 спільнот із доступними даними щодо двох змінних воїни змінювали зовнішній вигляд лише у п’ятнадцяти. Ці спільноти були найдеструктивнішими — аж 80% (12 з 15) із них дуже жорстоко поводилися з ворогами. На відміну від них, у семи із восьми суспільств, де воїни не змінювали зовнішній вигляд перед битвою, не було зафіксовано такої агресивної поведінки. Іншими словами, у 90% випадків, коли воїни жорстоко вбивали, катували чи калічили жертв, вони попередньо змінювали свій зовнішній вигляд і неособлювалися.

Мудрість культури навчає: головним чинником, під дією якого зазвичай неагресивні молоді люді перетворюються на воїнів, готових убивати за наказом, є зміна їхнього зовнішнього вигляду. Здебільшого війна — це коли старші чоловіки переконують молодих кривдити і вбивати інших молодих людей. Робити це простіше молодикам, коли вони спершу змінять свій зовнішній вигляд, вдягнувши військову форму чи маску або розмалювавши обличчя. Отримавши в такий спосіб знеособлення, вони позбуваються звичного внутрішнього співчуття і бажання непокоїтися про інших. Після виграної війни культура наказує воїнам повернутися до свого мирного статусу. Ця зворотна зміна супроводжується зняттям уніформи, масок, змиванням фарб і поверненням до своєї колишньої особистості й мирної поведінки. У певному розумінні вони брали участь у моторошному соціальному ритуалі, де несвідомо використовується парадигма А-В-А, яку застосував Фрейзер у хелловінському експерименті. Коли упізнавані — мирні, потім знеособлені — убивають, а коли знову стають упізнаваними — знову мирні.

Певні середовища викликають відчуття тимчасового знеособлення у тих, хто в них живе чи діє, навіть без зміни зовнішності. Щоб продемонструвати, як навколишні умови знеособлюють і сприяють міському вандалізмові, моя дослідницька команда провела просте польове дослідження. Я згадував про нього у першому розділі. Ми залишили дві машини: одну в Бронксі, біля кампусу Нью-Йоркського університету, другу — біля Стенфордського університету в Пало-Альто. Ми фільмували і фотографували акти вандалізму щодо цих машин, вигляд яких виразно вказував на їхню покинутість (зняті номери, піднятий капот). У знеособленому середовищі Бронксу за 48 годин кілька десятків осіб, минаючи автомобіль пішки чи за кермом, затримувалися й нівечили його. Здебільшого це були доволі добре вбрані дорослі люди, які знімали з машини цінні речі чи просто нищили її — і все це серед білого дня. У Пало-Альто, навпаки, за тиждень жоден перехожий не вчинив жодного акту вандалізму над покинутим автомобілем. Цей приклад став єдиним емпіричним доказом, процитованим на підтримку теорії міської злочинності, відомої як «Теорія розбитих вікон». Умови середовища викликають у декого з членів суспільства відчуття знеособлення, адже ніхто в наявній спільноті не знає, хто вони такі, тому й не пізнає особу й її людські риси. Коли так відбувається, ми сприяємо їхньому перетворенню на потенційних вандалів і вбивць.

ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ПЕРЕТВОРЮЄ АПОЛЛОНІВСЬКЕ НАЧАЛО НА ДІОНІСІЙСЬКЕ

Припустімо, що «добра» сторона людини полягає в раціональності, порядку, узгодженості дій і мудрості Аполлона, а «погана» — у хаосі, дезорганізації, ірраціональності й надмірній розбещеності Діоніса. Головною рисою Аполлона є здатність обмежуватися і стримувати пристрасті, їй протиставляється безмежна розпуста і хтивість Діоніса. Люди можуть ставати злими, потрапивши у ситуації, де блокуються, призупиняються чи спотворюються когнітивні чинники контролю, які зазвичай керують поведінкою в суспільно бажаний і прийнятний для особи спосіб. Це спричинює численні наслідки, серед яких «зависання» сумління, самосвідомості, відчуття особистої відповідальності, обов’язку, моральності, вини, сорому, страху, аналізу причин і наслідків своїх дій.

Двома головними стратегіями завершення цієї трансформації є: (а) редукція сигналів щодо соціальної відповідальності особи (ніхто не знає і не цікавиться, ким я є) і (б) послаблення схильності оцінювати власні дії. Перша елімінує турботу про соціальну оцінку і схвалення, створюючи відчуття знеособлення (процес деіндивідуалізації). Вона ефективна, коли особа перебуває в середовищі, що підтримує знеособлення і розмиває особисту відповідальність. Друга стратегія призупиняє самоспостереження і послідовність його здійснення, покладаючись на техніки зміни стану свідомості. Це супроводжується вживанням алкоголю чи наркотиків, сильним емоційним збудженням, гіперінтенсивними діями, надмірною концентрацією на теперішньому (коли минуле і майбутнє втрачають значення) і перенесенням власної відповідальності на інших.

Деіндивідуалізація створює унікальний психологічний стан, у якому поведінка потрапляє під контроль негайних ситуативних вимог, біологічних потягів і гормональних змін. Замість роздумів, людина діє. Пошук негайного задоволення домінує над відтермінуванням винагороди, продумані рішення програють бездумним емоційним реакціям. Стан збудження часто й ініціює, й призводить до деіндивідуалізації. Ефект посилюється новими і неструктурованими ситуаціями, коли типові навички реагування і риси характеру втрачають свою вагу. Вразливість особи до суспільних патернів і ситуативних сигналів зростає, тому й стає легко, як творити любов, так і війну — все залежить від вимог і стимулів ситуації. У крайніх випадках втрачається відчуття добра і зла, зникають думки про відповідальність за протиправні дії, чи про пекло — за аморальні[325]. З призупиненням внутрішніх обмежень поведінка опиняється повністю під контролем ситуації, зовнішнє переважає над внутрішнім. Доступне і можливе переважає над правильним і справедливим. Моральний компас окремих осіб і груп розмагнічується.

Перехід від ментальності Аполлона до ментальності Діоніса може бути швидким і непередбачуваним. Як наслідок, добрі люди роблять злі вчинки, живуть у розширеному теперішньому моменті, не задумуються про наслідки своїх дій. Звичні запобіжники жорстокості й імпульсів лібідо стираються деіндивідуалізацією. У мозку наче відбувається коротке замикання, що відключає здатність планувати й приймати рішення — функції лобової кори, — а контроль переймають примітивніші частини лімбічної системи, особливо центри агресії й емоцій в мигдалеподібному тілі.

ЕФЕКТ МАРДІ ҐРА[326]: КОЛЕКТИВНА ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ЯК ЕКСТАЗ

Серед богів Давньої Греції Діоніс був унікальним. Вважалося, що він створює новий рівень реальності, який підважує традиційні погляди і спосіб життя. Він уособлював силу визволення людського духу від його традиційних обмежень раціонального дискурсу і системного планування, і водночас силу руйнування: