ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

href="ch2-296.xhtml#id29">[296]. Результати її і нашого дослідження є схожими[297]. Ми виявили, що інструктори відсіюють садистів під час вишколу, бо вони некеровані, і, отримуючи задоволення від завдавання болю іншим, забувають про мету допиту, забувають отримати зізнання. Тож з усіх даних, які ми змогли отримати, члени ескадронів смерті чи мучителі в жодному разі не були ненормальними чи девіантними до початку виконання нових ролей. Також вони не проявляли жодних девіантних схильностей чи патологій упродовж багатьох років після закінчення «місії смерті». Їхня переміна повністю пояснюється впливом багатьох ситуативних і системних чинників — як-от пройдений спеціально для нової ролі вишкіл, група підтримки товаришів по зброї, прийняття ідеології національної безпеки, нав’язана віра, що соціалісти і комуністи є ворогами їхньої держави. Інші ситуативні змінні, що мали вплив на нову поведінку: нав’язування відчуття обраності, буття вищими і кращими за працівників цивільної служби, нагороди і почесті за виконання особливих завдань, секретність — про обов’язки знають тільки товариші по зброї, — постійний тиск начальства, яке вимагає результатів, попри втому і особисті проблеми.

Ми описали багато випадків, що підтверджують пересічність і нормальність людей, які брали участь у наймерзенніших акціях з санкції уряду і за таємної підтримки ЦРУ в часи Холодної війни (1968-1985) проти радянського комунізму. Звіт під назвою «Тортури в Бразилії», виданий учасниками Католицької єпархії Сан-Паулу, надає детальну інформацію про те, що агенти ЦРУ інтенсивно брали участь у навчанні бразильської поліції методам застосування тортур[298]. Така інформація збігається із відомими даними про систематичні курси проведення допитів і застосування тортур в «Школі Америк», де навчалися агенти і поліцейські з країн-партнерів по боротьбі зі спільним ворогом — комунізмом[299].

Проте ми із колегами вважаємо, що такі дії можуть повторитися будь-якої миті в будь-якій країні, де виникає одержимість ідеями національної безпеки. Перед страхами і ексцесами сучасної «війни з тероризмом» у багатьох великих містах велася інша, безкінечна «війна зі злочинністю». У відділі поліції Нью-Йорка ця війна породила феномен «Командос департаменту поліції Нью-Йорка» (NYPD). Цій поліцейській команді дали свободу дій у відстежуванні ймовірних ґвалтівників, злодіїв і грабіжників. Вони носили футболки з особливим гаслом: «Немає кращого полювання, ніж полювання на людину». Їхній бойовий клич звучав: «Ніч — наша». Ця професійна культура нагадувала культуру досліджуваних нами бразильських поліцейських, які застосовували тортури. Одним із найвідоміших їхніх звірств було вбивство мігранта з Африки (Амаду Діалло із Гвінеї), в якого всадили понад 40 куль, коли він намагався дістати гаманець, щоб показати документи[300]. Інколи «трапляється жахлива ситуація», але зазвичай можна ідентифікувати ситуативні механізми і системні сили, що до неї призвели.

ТЕРОРИСТИ-СМЕРТНИКИ: НЕСВІДОМІ ФАНАТИКИ ЧИ УСВІДОМЛЕНІ МУЧЕНИКИ?

Неймовірно, але перетворення поліцейських у мучителів можна порівняти з перетворенням молодих палестинців зі студентів у смертників, які мають на меті убивства невинного ізраїльського цивільного населення. Преса нещодавно висвітлювала результати системного аналізу як стають смертниками[301].

Хто приймає таку фатальну роль? Це бідна, відчайдушна, соціально ізольована, неграмотна молодь без кар’єри, без майбутнього? Анітрохи! За результатами найновішого дослідження чотирьохсот членів Аль-Каїди, три чверті з них походять з вищого або середнього класу. Дослідження, проведене судовим психіатром Марком Сейджменом, також знаходить інші докази нормальності цих молодих смертників. Більшість із них (90%) походять із благополучних сімей. Дві третини відвідували коледж, дві третини були одружені, більшість мали дітей і працювали в наукових чи інженерних галузях. Сейджмен робить висновок: «У багатьох розуміннях — це найкраща і найвидатніша частина їхнього суспільства»[302].

Злість, бажання помсти і обурення несправедливістю, яку вони відчувають, є мотиваційними триггерами рішення — померти заради «вищої мети». «Люди бажають смерті, коли задоволення двох фундаментальних потреб наближається до точки зникнення», — вважає психолог Томас Джойнер у трактаті «Чому люди вчиняють самогубство». Першу потребу ми вже зазначили як центральну для конформізму і соціальної влади — потреба приналежності чи зв’язку з іншими. Друга — потреба почуватися ефективним чи мати вплив на інших[303].

Багато років інтенсивно вивчаючи цей феномен, ізраїльський психолог Аріель Мерарі виокремлює певні кроки на стежці до вибухової смерті[304]. Спершу старші члени екстремістських груп ідентифікують молодих людей, які проявляють сильний патріотичний запал на антиізраїльських вічах або через підтримку ісламських або палестинських акцій. Далі їх запрошують обговорити, як сильно вони люблять свою країну і ненавидять Ізраїль. Їм пропонують пройти вишкіл. Ті, що погоджуються, стають частиною маленької і секретної групки з трьох-п’яти осіб. Вони вчаться таємницям ремесла від старших: виготовленню бомб, маскуванню, розрахунку часу вибуху і вибору жертв.

Зрештою вони беруть на себе публічне зобов’язання, записуючи на відеокасету декларацію «живого мученика» за іслам («аль-шахід-аль-хаі»). В одній руці вони тримають Коран, в іншій — рушницю, а знаки над головою проголошують їхній новий статус. Це відео підтверджує їхній фінальний крок, його відсилають їхнім родинам. Їм також повідомляють «велику брехню», що не лише вони отримають місце біля Аллаха, але й завдяки їхньому мучеництву для їхніх рідних знайдеться місце біля пророка. Вбивчий трунок підсолоджується істотним фінансовим стимулом або щомісячною пенсією для сім’ї смертника.

Їхні фотографії звеличуються на плакатах, які розклеюють на всіх стінах громади у разі успішного виконання місії — щоби надихати наступну групу смертників. Щоби придушити страх перед болем від ран, нанесених вибухом цвяхів й інших частин бомби, новобранців запевняють, що перш ніж перша крапля їхньої крові долетить до землі, вони сидітимуть біля Аллаха, відчуваючи тільки насолоду. Смерть є певною — їхні розуми дбайливо підготовлені зробити те, що в звичайних умовах є немислимим. Звісно, риторика дегуманізації служить запереченням людяності і невинності жертв.

У такий системний спосіб пересічні розгнівані молоді хлопці і дівчата перетворюються на героїв і героїнь. Їхні смертельні акції моделюються на самопожертву і цілковиту посвяту в слушній справі пригноблених. Це повідомлення голосно і чітко надсилається наступним кадрам молодих самогубців-смертників.

Ми бачимо, як ця програма використовує різноманітні принципи соціальної й мотиваційної психології з метою обернення колективної ненависті у специфічну добре прораховану програму індоктринації й вишколу осіб, що перетворює молодь на живих мучеників. Вони не є божевільними чи безсердечними, просто мають зовсім інший рівень чутливості і спосіб мислення, ніж ми призвичаїлися бачити серед молоді в більшості країн.

Французький режисер П’єр Регов у процесі підготовки до фільму «Смертники» провів інтерв’ю з багатьма утримуваними в ізраїльських в’язницях палестинцями, яких зловили перш ніж вони підірвали бомби. Його висновки резонують із представленим нами тут аналізом: «Кожен із них намагався мене переконати, що, з морального погляду, це була слушна