ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

ІНДОКТРИНАЦІЯ ЗВИЧАЙНИХ ЧОЛОВІКІВ ДО НАДЗВИЧАЙНИХ УБИВСТВ

Один із найяскравіших прикладів, що ілюструє моє дослідження, як звичайних людей втягують у злі справи, чужі їхній попередній історії й моральним цінностям, походить із видатного відкриття історика Крістофера Броунінга. Він підрахував, що у 1942 році приблизно 80% жертв Голокосту були ще живими, а через одинадцять місяців — було вже мертвих 80%. За цей короткий період Endsolung («остаточне розв’язання» Гітлера) зміцнилося появою у Польщі великої кількості мобільних загонів, що здійснювали масові вбивства. Цей геноцид вимагав мобілізації масштабної машини вбивств, і водночас працездатні німецькі солдати були потрібні на виснажливому радянському фронті. Більшість польських євреїв жили в маленьких містечках, а не великих містах, тож питання, яке Броунінг уявно ставив німецькому командуванню, звучало: «де в цей критичний рік війни вдалося знайти робочу силу для такого вражаючого, з погляду логістики, досягнення в масових убивствах?»[289].

Відповідь він знайшов у архівних матеріалах щодо нацистських воєнних злочинів, де занотовано дії 101 резервного поліцейського батальйону, що складався приблизно з п’ятисот чоловіків із Гамбурга. Це були сімейні люди старшого віку, застарі для призову в армію. Вони походили із робітників і низів середнього класу, не мали досвіду роботи у військовій поліції. Це були новобранці, відряджені до Польщі без жодного попередження чи роз’яснення щодо виконання секретної місії — повного винищення всіх євреїв у віддалених поселеннях. Тільки за чотири місяців вони особисто застрелили щонайменше 38 000 євреїв, а інших 45 000 депортували до табору смерті в Треблінці.

Спершу командир повідомив їм, що батальйон повинен виконати складну місію. Проте додав, що будь-хто може відмовитися страчувати тих чоловіків, жінок і дітей. Записи свідчать, що спершу приблизно половина поліцаїв відмовилися і дали змогу іншим резервістам займатися масовими вбивствами. Однак з часом переміг процес соціального моделювання — залучені до розстрілів резервісти викликали почуття про вини у тих, хто відмовився, і водночас діяв звичний конформістський тиск групи: «як на нас дивитимуться бойові товариші?». До кінця смер тоносної мандрівки майже 90% членів 101 батальйону сліпо підкоряли ся командиру й власноруч розстрілювали євреїв. Багато хто із гордістю позував для фотографій, що робилися зблизька і під час самого вбивства євреїв. Як і на фотографіях знущання з в’язнів в Абу-Ґрейб, на своїх «трофейних фото» ці поліцаї приймали позу гордих винищувачів єврейської загрози.

Броунінг підкреслює, що не існувало якогось особливого відбору, ані самовідбору до батальйону, особистих інтересів чи кар’єризму, які пояснювали би влаштовані ними масові вбивства. Навпаки, всі вони були настільки «звичайними», наскільки це можна уявити — доки не опинилися в новій ситуації, де отримали «офіційний» дозвіл і заохочення знущатися з тих, кого назвали «ворогами». У проведеному Броунінгом глибокому аналізі цих щоденних злочинів найочевиднішим є те, що ці пересічні чоловіки належали до потужної авторитарної системи, країни політичної поліції, що ідеологічно обґрунтовувала винищення євреїв, і перебували під впливом інтенсивної індоктринації моральних принципів дисципліни, лояльності і обов’язку перед державою.

Цікавим для мого зауваження, що експериментальні дослідження можуть мати важливе значення для реального світу, є порівняння Броунінгом механізмів, задіяних у далекій країні і віддаленому часі, з психічними процесами, виявленими під час дослідження покірності Мілґрема і нашого Стенфордського в’язничного експерименту. Далі автор звертає увагу: «Зауважений Зімбардо спектр поведінки охоронців надзвичайно схожий на поведінку груп, що виникли в 101 резервному поліцейському батальйоні» (стор. 168). Він показує, як деякі з них зробилися садистично «жорстокими і безжалісними», насолоджуючись вбиванням, інші залишалися «безжалісними, але справедливими» у «виконанні правил», а меншість кваліфікувалася як «добрі охоронці», які відмовлялися вбивати і робили малі послуги євреям.

Психолог Ервін Стауб, який дитиною вижив під час нацистської окупації Угорщини в «Захищеному домі»[290], визнає, що в особливих випадках більшість людей схильні до крайнього насильства і вбивств. У спробі зрозуміти походження зла, що проявляється в геноцидах і масовому насильстві у всьому світі, Стауб доходить висновку: «Зло, що виникає зі звичайного мислення і твориться звичайними людьми, є нормою, а не винятком... Велике зло повстає зі звичайних психічних процесів, що поступово прогресують до щораз більших порушень психіки». Він підкреслює, що звичайні люди можуть потрапити в ситуацію, де вчитимуться робити злі вчинки, як того вимагає вища влада: «Коли ми стаємо частиною системи, вона починає формувати наш світогляд, нагороджує вірність панівним поглядам, а незгоду робить психічно вимогливою і тяжкою»[291].

Переживши жахіття Аушвіцу, Джон Стейнер (мій дорогий друг і колега-соціолог) десятиліття потому повернувся до Німеччини, де опитав сотні колишніх нацистів, членів СС: від рядових до генералів. Він хотів зрозуміти, що змушувало цих чоловіків щоденно чинити таке неймовірне зло. Стейнер відкрив, що здебільшого ці люди отримали високі результати на F-шкалі, яка вимірює авторитарність, тому й приєдналися до наявної в СС субкультури жорстокості. Він окреслив їх «сплячими» — людьми з певними латентними рисами, які можуть ніколи не проявитися, хіба що виняткова ситуація активує їхні насильницькі схильності. Він доходить висновку, що «найбезпосереднішою детермінантою поведінки есесівців виявилася ситуація», яка перетворювала «сплячих» на активних убивць. На основі масиву даних із проведених ним інтерв’ю Стейнер стверджував, що ці чоловіки, як до, так і після вчинених ними жахіть, вели звичайний спосіб життя, не проявляючи насильницьких схильностей[292].

Стейнерівський величезний досвід контактів із багатьма есесівцями на особистому і науковому рівнях дав змогу зробити два важливі висновки про вплив інституцій і виконання насильницьких ролей: «Інституційна підтримка насильницьких ролей, вочевидь, має суттєвіший вплив, ніж ми звикли вважати. Коли існує прихована, а особливо явна суспільна підтримка таких ролей, вони починають притягувати осіб, які можуть отримувати задоволення, чинячи насильство, і перетворюватися у роботі і відчуттях на псевдо-катів».

Далі Стейнер описує, як виконувана роль може взяти гору над рисами характеру: «Стало очевидним, що не кожен, хто відіграє насильницьку роль, мусить мати садистичні риси характеру. Ті, хто продовжували відігравати непритаманну їм від природи роль, часто змінювали цінності (ставали схильними підпорядковуватися тому, чого чекали від них у цих ролях). Були також ті, хто відкрито ототожнював себе з СС і отримував задоволення від свого становища. Зрештою існували й такі, хто не приймав і відчував відразу до того, що їм наказали робити. Вони намагалися компенсувати це, принагідно допомагаючи ув’язненим» (працівники СС кілька разів рятували життя Стейнера).

Важливо усвідомити, що багато сотень тисяч німців, які в часи Голокосту творили зло, чинили так не тільки через обов’язок виконувати накази влади. Покірність системі влади, що видавала дозволи і нагороди за вбивства євреїв,