Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Розглянувши ідеї Драгоманова щодо українсько-єврейських взаємин, зупинюся тепер коротко на його спробах впровадити ці теоретичні переконання на практиці.
1880 р. з друкарні Драгоманова в Женеві вийшла невелика брошура під назвою “Від групи соціалістів-євреїв” (“От группы социалистов-евреев”)[496]. Ця брошура закликала створити вільну єврейську друкарню, яка б видавала соціалістичну літературу мовою ідиш; вона також містила запитальник для збирання даних про становище єврейського народу в Росії та Галичині. Під брошурою стояв підпис: “за дорученням ініціаторів проекту: Родін”. Ми не знаємо, хто саме входив до цієї групи, але існує припущення, що псевдонім “Родін” належав якомусь Арону Вейлеру, який невдовзі повернувся зі Швейцарії до Росії, організував перші єврейські робітничі гуртки у Мінську, а потім скінчив самогубством[497]. Проте, можна вважати певним, що автор (чи автори) брошури був знайомим з ідеями Драгоманова, і здається вірогідним, що останній допоміг видати цей текст. Особливо у стилі Драгоманова різкий докір зрусифікованим соціалістам єврейського походження, які не хотіли працювати серед рідного народу. Постскриптум, підписаний Драгомановим і двома його співпрацівниками, Антоном Ляхоцьким і Михайлом Павликом, закликав українських соціалістів надати всіляку допомогу своїм єврейським товаришам.
Улюбленою ідеєю Драгоманова було створити міжнародне товариство представників різних східно-європейських етнічних груп, щоб друкувати соціалістичну літературу всіма мовами, якими розмовляли народи Росії, зокрема й ідишем. З цією метою він 1880 р. випустив листівку, адресовану політичним емігрантам із Російської імперії, що проживали в Західній Європі[498]. Ця пропозиція була обговорена на публічних зборах емігрантської громади в Женеві і відкинута більшістю присутніх. Драгоманов пізніше коментував цей епізод так: “Здавалось би, яке заперечення могла викликати думка про видання, скажімо, “Хитрої механіки” ще однією людською мовою, або, навіть “жаргоном”? А тим часом треба приписати тільки надзвичайним зусиллям і тактові головуючої на вищезгаданім зібранні особи, що воно не закінчилося великим скандалом. З яким озлобленням поставилися до нього промовці з російської та польської соціалістичної партії, а особливо євреї за походженням”[499].
За кілька років по тому схожий випадок трапився з Хаїмом Вейцманом, що став пізніше першим президентом Ізраїлю. 1898 р. він організував збори серед русько-єврейських студентів у Берні (Швейцарія). Запропонована Вейцманом та його друзями сіоністична резолюція викликала шалений спротив і була прийнята тільки після дебатів, які тривали два дні й три ночі. Вейцман відзначив у своїх спогадах: “Єврейські студенти... не могли стати частиною революційного руху, доки вони чинили наругу над своїми прихильностями і пов’язаннями, вдаючи, що у них немає особливої емоційної та культурної спорідненості зі своїм народом. Це був “указ згори”[500].
Тут видається доречним зробити декілька критичних зауваг. Найбільшою хибою Драгоманова у трактуванні єврейського питання було, напевно, те, що він зовсім не бачив в іудаїзмі живої духовної сили, незважаючи на той факт, що виживання й саме існування єврейської національної спільноти невіддільне від її релігійної традиції. Мартін Бубер показав неєврейському світові багату духовність хасидського руху, що зародився на українській землі, знайшов головну підтримку серед євреїв на Україні, і багато в чому має очевидний відбиток українського середовища[501]. Але для Драгоманова все це було лише сплетінням забобонів. Цю прогалину в його мисленні можна пояснити тією обставиною, що інтелектуально він був типовим сином доби позитивізму.
Іншою вадою Драгоманова була його схильність говорити огульно про “єврейський паразитизм”, хоча час від часу він і робив спроби уточнити свою думку. Це стало причиною того, що деякі автори звинувачують його в антисемітизмі — втім, розважливіші єврейські вчені це звинувачення спростовують[502]. Драгоманов назагал був гострим критиком народницької філософії, що переважала тоді серед російської й української радикальної інтелігенції. Він, однак, був заражений популістським упередженням, що лише фізична праця є економічно продуктивною і морально бездоганною, і це, здається, вплинуло на його підхід до єврейського питання. Мудріше було б визнати, що управління, торгівля та кредит, як сільськогосподарська й промислова праця, є необхідними елементами економічного процесу. Виконуючи ці функції, українські євреї сприяли економічному добробутові країни. Відомий російський філософ і політолог Борис Чичерін, який із власного досвіду знав умови життя як у центральній Росії, так і на Україні, зауважував у своїх спогадах: “...Кожний, хто стикався з місцевим життям, знає, що російський куркуль у десять разів гірший за будь-якого єврея... Я можу засвідчити, що торгова діяльність євреїв не лише не розоряє селян, а, навпаки, суттєво сприяє їхньому добробутові. Незважаючи на те, що великорос назагал діяльніший, повороткий і більш підприємливий від малоросів, останні мають більше грошей на руках і краще сплачують свої оренди”, завдяки тому, що в Україні були євреї-лихварі[503]. З другого боку, не можна заперечувати, що стан справ, за якого панівну позицію в деяких провідних галузях національної економіки посідають представники національної меншості, є ненормальним і нездоровим. Це неминуче викликало реакцію з боку корінного населення, щойно воно розпочинало боротьбу за соціальне та національне визволення. Пригадується становище у новочасній Південно-Східній Азії (Індонезії, Малайзії тощо), де під час колоніального правління китайці посідали становище, подібне до становища євреїв на Україні в XIX ст. під пануванням Російської імперії. В обох випадках національні меншості відігравали роль посередника між економічно відсталим і політично безправним, переважно сільським корінним населенням та чужинецькою імперською надбудовою. Така посередницька позиція між конфліктуючими соціальними силами наражала єврейську меншість на неабияку небезпеку, і Драгоманов щиро побоювався, що народні повстання проти існуючої системи будуть супроводжуватися “кривавими сценами побиття євреїв, набагато більш несправедливими, аніж сцени XVII–XVIII ст.”[504]
Але вади Драгоманова щедро компенсувалися його гуманістичною, демократичною вдачею та інтелектуальною мужністю, з якою він звертався до
