Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

свідчить, м. ін., синтетичний огляд української історії, що його знаходимо в “Передньому слові” до “Громади”. Примітно, що Драгоманов починає цей огляд від постання козаччини, — мабуть, тому, що середньовічна, княжа й боярська Русь не дуже годилася для народницької інтерпретації. При обговоренні культурьно-релігійного руху кінця XVI — першої половини XVII ст. Драгоманов прихильно згадує про відгомони протестантизму в Україні та про братства, але не каже нічого про діяльність Петра Могили та його гурта. Щодо самої козаччини, Драгоманов довше зупиняється на Запорізькій Січі, але промовчує Гетьманщину. Але ж бо ми знаємо, що Січ і Гетьманщина це були два полюси козацької України, які рівною мірою заслуговують на увагу історика. Іншими словами, Драгоманов дав однобокий і через це викривлений образ української історії, що в ньому насвітлено тільки її “лівий” бік, а зате залишено в тіні бік “правий”.

На нашу думку, спільним коренем усіх вищезгаданих поглядів Драгоманова було однолінійне, недіялектичне розуміння природи історико-суспільного розвитку, а через це і неспроможність визнати закономірність соціяльної диференціації й політичного плюралізму. Тут слід додати, що не тільки Драгоманов, але українська політична думка взагалі мала повсякчасні труднощі з проблемою диференціяції і плюралізму. Наші ліві мріяли про “безклясове суспільство”, а наші праві про “національний солідаризм” — дві протилежні концепції, які, проте, мають те спільне, що обидві заперечують плюралізм. Єдиний між українськими політичними мислителями, В’ячеслав Липинський ясно бачив, що новітнє суспільство не може не бути клясово здиференційоване, що нація не може складатися тільки з самого “трудового народу”, але мусить теж включати провідну верству та що в державі потрібна не тільки влада, але й легальна опозиція. (Одначе розв’язку проблеми плюралістичного правопорядку він шукав на недемократичній основі).

Ми закінчили критичну аналізу “Переднього слова” до “Громади” з 1878 року — цієї першої новочасної української політичної програми. Але мусимо ще заокруглити наше обговорення деякими доповняльними заввагами. Хто знайомий з усім творчим доробком Драгоманова, не може сумніватися, що драгоманівська мисль куди багатша, ніж про це можна судити на підставі одного “Переднього слова”. Що більше, “Переднє слово” показує свого автора не конче з найкращого боку. Щоб перевірити цю тезу, вистачає порівняти “Переднє слово” з іншим програмовим трактатом Драгоманова, “Вільною спілкою” з 1884 року[455]. Замість утопійного ідеалу “безначальства”, знаходимо в “Вільній спілці” докладний проєкт конституційної перебудови Російської імперії на демократичних і федераліс-тичних основах; багато пропозицій Драгоманова, напр. щодо конституційного забезпечення людських і громадських прав та системи комунального й обласного самоврядування, зберігають своє значення сьогодні. У “Вільній спілці” Драгоманов не пропагував “громадів-ства”, але зате пропонував низку добре продуманих, конкретних соціяльно-економічних реформ, що майже всі з них, до речі, запроваджено в життя впродовж наступних десятиліть у демократичних країнах. Нема теж у “Вільній спілці” апотеози “мужицтва”, хоч є щира турбота за соціяльну справедливість і добробут народних мас. Нема сумарного засудження “панів” тільки за те, що вони є “панами”, навпаки, Драгоманов закликає дворян, промисловців і навіть армійських офіцерів до активної участи в боротьбі за свободу. Нема закликів до поборювання релігії, але зате є концепція конституційного відокремлення церкви від держави, на американський кшталт, разом з конституційними гарантіями повної свободи совісти та релігійних культів. В центрі всієї програми “Вільної спілки” Драгоманов поставив ідею політичної свободи, що їй він підпорядкував інші постулати, як соціяльні, так і українські національні[456].

Як пояснити ці розходження між програмами “Переднього слова” та “Вільної спілки”? Невже Драгоманов пройшов за шість років, що відокремлюють обидва документи, світоглядову еволюцію? Чи він був людиною непостійною у своїх переконаннях? Таку непостійність приписував йому Липинський: “Бо єсть в історії не один, а кількох Драгоманових... Він, під впливом російської школи, загубив ці моральні й політичні устої, які були в його домі, а потім сам для себе ціле життя таких устоїв шукав, весь час їх міняючи...”[457] Характеристика цікава, але помилкова. Всупереч твердженню Липинського, Драгоманов ніколи не міняв своїх принципів. Його світогляд сформувався рано, і він дотримувався його ціле життя. Слушно писав Олександер Мицюк: “Що програма “Вільної спілки” не була ознакою “правого ухилу” у Драгоманова, можна побачити з того, що він до кінця залишився вірний анархістсько-соціялістичному світоглядові...”[458]

Отже, позірні суперечності між “Переднім словом” і “Вільною спілкою” пояснюються інакше. Політичний світогляд Драгоманова становив складну синтезу анархістських, соціялістичних, демократичних, ліберальних, федералістичних і українських патріотичних елементів, об’єднаних на базі філософії позитивізму. Залежно від часу й обставин, Драгоманов увипуклював певні елементи цієї синтези; при цьому інші елементи немов відступали назад, але він їх не цурався, а при відповідних нагодах вони знов виходили на поверхню в його писаннях. Радикалізм “Переднього слова” мав свою причину в тому, що в цій праці акцент поставлено на теоретичні принципи та кінцеві, ідеальні цілі. Немає теж сумніву, що на характер “Переднього слова” вплинуло зближення Драгоманова до російських революційних кіл у початковий період його перебування в Швайцарії, а також його тодішня співпраця з Сергієм Подолинським. Драгоманов не погоджувався з “бунтарством” Подолинського, але подекуди поступався натискові цієї яскравої, динамічної особистости[459]. “Вільна спілка” постала в далеко змінених обставинах. За попередніх шість років Драгоманов устиг зовсім розчаруватися в російських революціонерах, що майже з усіма з них він тепер перебував на воєнній стопі. Не стало й Подолинського, який згас передчасно. “Вільна спілка” була адресована до українських ліберальних “земців”, що з ними Драгоманов нав’язав контакт. В цьому програмовому документі наголошено практичні цілі в боротьбі за свободу в Росії й Україні на ближчі роки чи десятиліття. Трохи упрошуючи, можна сказати, що “Переднє слово” являє собою програму-максимум Драгоманова, а “Вільна спілка” — його програму-мінімум.

Котра з цих двох програм ближча нам сьогодні? Відповідь на це питання залежить, очевидно, від світоглядних позицій сучасного студійника історії української політичної думки. Говорячи у власному імені, дозволяю собі визнати, що всі мої симпатії по боці Драгоманова-ліберала, конституціоналіста й реформіста; зате до Драгоманова-громадівця, доктринера й утопіста, маю принципові застереження, що їх я старався викласти в даній статті.

Тепер виринає в логічній послідовності низка нових питань — про рецепцію драгоманівської ідейної спадщини в Україні (Наддніпрянщині й Галичині) та Росії, її вплив на формування українських політичних партій та на дальший розвиток української політичної думки. Про ці речі можна зустріти в українській і неукраїнській літературі найсуперечливіші погляди. У той час, як відомий есерівський діяч Микита Шаповал величав Драгоманова “ідеологом нової України”[460], націоналістична публіцистика міжвоєнної доби оскаржувала його як найбільшого шкідника в новітній історії України та духового