Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

колах скрізь на континенті, окрім Німеччини, більшого чи меншого ухилу в бік анархізму”[451]. А втім теоретики німецької соціял-демократії, Маркс і Енгельс, не становили тут принципового винятку. Згідно з їхнім вченням, кінцева стадія розвитку людства має принести з собою “відмирання держави”, хоч це станеться щойно після переможної соціялістичної революції та переходового періоду “диктатури пролетаріату”. Погляди, зближені до анархістських, притаманні теж багатьом представникам клясичного лібералізму. Вони часто схилялися до концепції “мінімальної держави”, “держави — нічного сторожа”, себто такої, що її завдання були б обмежені до функції захисту публічної безпеки і спокою; все інше повинно бути залишене індивідуальній самодіяльності та добровільному спілкуванню. Деякі ліберальні мислителі висловлювали серйозні сумніви, чи держава повинна втручатися в такі справи, як народна освіта або охорона здоров’я, та чи, напр., шкільний примус і обов’язкове щеплення проти віспи не являють собою, мовляв, неприпустимого обмеження особистої свободи. Додаймо, що “ухил в бік анархізму” особливо зрозумілий психологічно в уродженця Російської імперії, для якого поняття державности мимоволі асоціювалося з насильством і самоволею.

Отже, Драгоманов вірив, що українському народові буде можна обминути проблему самостійности на своєму історичному шляху, прямуючи до ідеальних “порядків безначальних і бездержавних”. Нема сумніву, що в цьому він глибоко помилявся. Можна погодитися, що побудова української держави — справа надзвичайно трудна, і то не тільки в ті часи, коли жив Драгоманов, але й сьогодні, сто років пізніше. Але у світі існують сотні держав, щораз виникають нові. Тим самим не є в принципі неможливим постання держави української. Зате драгоманівського утопійного “безначальства” ніхто не бачив та навряд чи побачить.

Ця капітальна помилка Драгоманова коренилася в хибному розумінні ідеї свободи. Не відповідає правді, що державність і свобода це суперечні в своїй суті поняття Навпаки, мав рацію Гегель, який твердив, що свобода можлива тільки в рамках державного правопорядку. Нема теж ніяких підстав для віри, що “добровільна асоціація вільних і рівних людей” — суспільно-політичний ідеал Драгоманова — коли-небудь, навіть у найвіддаленішому майбутньому, замінить державу. Добровільне спілкування має свою важливу функцію в суспільному житті, але воно не є панацеєю. Бо суспільне співжиття людей раз у раз приводить до щораз нових персональних і групових конфліктів, що для їх полагоджування потрібна влада, озброєна відповідним авторитетом і “мечем правосуддя”. Побажано, щоб люди добровільно дотримувалися законів. Але люди не ангели, а закон тим і відрізняється від етичної норми, що за ним стоїть, в разі потреби, санкція примусу. Сказане стосується і до демократичної держави. Державна влада при демократії сконструйована інакше, й вона функціонує інакше, ніж, напр., в абсолютній монархії або тоталітарній диктатурі. Але демократія аж ніяк не ототожнюється з відсутністю державної влади, “безначальством”.

Теоретична засада Драгоманова — нехіть до державности як такої та фальшиве розуміння свободи — була причиною, чому він не дооцінював значення національної держави, як конче потрібної гарантії національної свободи. В цьому питанні сучасна українська політична думка стоїть на інших позиціях, як ті, що їх боронив Драгоманов. Проте, якщо хочемо бути справедливі, мусимо пам’ятати про деякі “пом’якшувальні обставини”, які зменшують тягар “провини” Драгоманова.

По-перше, антисамостійництво Драгоманова не випливало з русофільства, яке йому безпідставно приписували націоналістичні критики донцовської школи. У своєму “Передньому слові” Драгоманов характеризував Росію, як “...чуже Московське царство, з безмежною чиновницькою централізацією” (ст. 139). Подібних висловів можна знайти багато в його творах.

По-друге, Драгоманов послідовно обстоював організаційну незалежність українського руху, виступав проти централізованих, “всеросійських” революційних організацій та проти участи українців у них. Драгоманов уважав, що в боротьбі проти самодержавства потрібний спільний фронт прогресивних сил усіх народів Російської імперії. Але він уявляв собі такий спільний фронт у формі співпраці між рівнорядними та автономними організаціями, побудованими на національних чи регіональних основах. В цілій низці блискучих публіцистичних праць Драгоманов розкривав централістичні, на ділі великодержавні нахили російських революціонерів, чим нажив собі ворогів у цьому середовищі. Ця справа мала велетенське, просто ключове практичне значення. Недаремно згодом Ленін, визначаючи теоретичне право народів Росії на самовизначення, одночасно всіма силами боровся за те, щоб зберегти організаційну єдність соціял-демократії як партії всеросійської. Драгоманов і Ленін, перебуваючи на протилежних позиціях у питанні централізації й децентралізації, погоджувався в одному: організаційна структура революційного руху визначає наперед характер устрою, породженого переможною революцією.

По-третє, заперечуючи ідеал самостійности держави як ціль української політики, Драгоманов розглядав Україну як окрему слов’янську націю та не відмовляв українському народові природних здібностей до незалежного політичного життя. А власне такі песимістичні думки часто зустрічаємо в наших провідних публіцистів і політичних мислителів XIX ст. Напр., Пантелеймон Куліш у своєму програмовому “Епілозі до “Чорної ради” (1857), в якому доводив закономірність існування окремої української літератури, одночасно заявляв про “політичну ницість (ничтожество) Малоросії” та про “моральну необхідність злиття в одну державу південного руського племени з північним”[452]. Сорок років пізніше з подібними думками про політичну меншевартість українського народу виступив Володимир Антонович, колишній товариш Драгоманова і його пізніший антагоніст, лідер поміркованої, несоціялістичної більшости в Старій громаді. Антонович твердив, що “наслідком етнографічних особливостей своєї вдачі народ український не мав здібности утворити незалежну державу”[453]. Драгоманов, хоч не був самостійником, ніколи не доходив до таких крайностей!

Критику драгоманівського анархізму та антисамостійництва хочемо доповнити завваженнями про його соціялізм (“громадівство”). Тут насамперед слід тямити, що своєю науковою підготовкою й зацікавленнями Драгоманов не був економістом. Він тільки принагідно й побіжно порушував економічні питання. Драгоманов вірив, що людство прогресує від капіталізму до соціялізму, але не давав ніяких аргументів, що скріплювали б це апріорне переконання. Соціялізм Драгоманова мав етичну основу: протест проти соціяльної несправедливости. Крім цього, його соціялістичний світогляд був сильно забарвлений егалітаризмом. Драгоманов не тільки відкидав становий устрій, який тоді ще легально панував у Росії; він уважав за зло всяку суспільну нерівність та клясову диференціяцію. Драгоманов бачив свій ідеал у “безклясовому суспільстві”, хоч і не вживав цього терміна. Егалітаризм сполучався в мисленні Драгоманова з народництвом. Він не раз критикував російських народників за їх ідеалізування сільської “общини” та селянських бунтів, але в його писаннях виразно бринять народницькі мотиви. В “Передньому слові” до “Громади” Драгоманов ототожнював українську національність з її “мужицтвом” та засуджував вищі кляси (“панів, попів і купців”) як визискувачів, що паразитують на народній кривді. Драгоманов уважав, що Україна являє собою сприятливий грунт для поширення соціалістичних ідей: “Ми думаємо, що наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво, — залюбки прийме науку про безначальні й товариські