Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Тут природно виринає питання про розуміння соціалізму в Драгоманова. Він прямо не ототожнює свого “громадівства” з жодним з тогочасних соціялістичних напрямів. Принагідно згадує Люї Бляна, Прудона, Ляссаля, Маркса, Дюрінга, Бакуніна й Чернишевського та інших речників соціялізму, але трактує їх усіх на одній площині та не зупиняється на ідейних розходженнях, що існували між ними. Проте ясно, що драгоманівська концепція соціалізму в основі анархістська. Драгоманов вірить, що всі фракції соціалізму, незважаючи на непорозуміння щодо деталів, прямують до спільної мети. “Ця ціль зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств” (ст. 115). В іншому місці Драгоманов заявляє: “В цьому товаристві, в рівності й в спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі...” (ст. 114). Ще в іншому місці: “Повне ж безначальство, повна воля кожної особи, завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малим, чи по великим спілкам, так само як думка зменшити до “0” перешкоду од тріння в машинах” (ст. 118). Отже, в драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал та кінцева мета еволюції людства — повна ліквідація або принаймні максимальне обмеження авторитарних, ієрархічних і примусових первнів у суспільному житті, що їх втілення являє собою державна організація; тому державу має накінець замінити добровільна асоціяція вільних і рівних осіб.

У застосуванні до української дійсности це витлумачується так: “Жити по своїй волі на своїй землі”. Тут же Драгоманов негайно додає: “Що ж то значить: жити по своїй волі на своїй землі? Чи то значить тілько заложити свою окрему державу, як, наприклад, зробили це на наших очах італійці?” (ст. 111). На це питання, сформульоване ним самим, Драгоманов дає відповідь, що надзвичайно характеристична та дуже важлива для розуміння його концепції:

“Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Европі закладали свої держави, їм не довелось того зробити Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи поневолі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі... Безперечно, що коли б українці перш усього вибились з-під чужих держав і заложили свою, вони стали б також, як і другі породи, самі мізкувати, щоб полегшити ту біду, од якої терплять скрізь люди. Тілько ж того, що пропало, не вернеш, а надалі повстання проти Австрії й Росії, таке як робили за свою державну спільність італійці за поміччю Франції, — для нас річ неможлива... Далеко можливіше для українців добиватись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам”. (ст. 111–112).

Драгоманов думає, що українцям не варто боротися за власну державу теж і тому, що існування національної держави само по собі не забезпечує ні громадськості свободи, ні суспільної справедливости Чейже, в таких могутніх і багатих країнах, як Франція, Англія, США “більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські” (ст. 112). Про це свідчить, мовляв, і досвід української історії. Україна найбільше наблизилася до політичної самостійности в часи Богдана Хмельницького. Але в козацькій державі скоро виникли стани з суперечними інтересами й сильні та заможні, себто козацька старшина, почали гнобити слабих і бідних, себто рядових козаків і посполитих селян. Драгоманов конкретизує свою концепцію так:

“Ми думаємо за себе, що українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадянами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скілько автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород... Самим же українським громадам далеко корисніше тепер же почати добиватись якнайбільшої своєї волі, ніж пориватись здобути для України більше чи менше централізовані осібні державні порядки. Добиватись такої своєї волі громадської й краєвої (напр., навіть повітової й губернської) для України, напр., в Росії, ми думаємо, що буде й розумно й корисно, — бо по такій дорозі українці підуть не самі, а вкупі з федералістами й з других пород, і до них пристане чимало людей і самої державної породи московської” (ст. 141).

Драгоманов упевнений у тому, що передумовою свободи є децентралізація влади й що свобода можлива тільки при федеративному устрою: “... Справді вільними можуть бути тільки маленькі держави, або, ліпше сказати, громади, товариства. Справді, вільною спілкою може бути тільки спілка товариств...” (ст. 115). Отже, треба українцям боротися за федералізацію наявних держав, Росії й Австро-Угорщина Де буде перший крок на шляху, що веде до занику держав як таких, до “порядків безначальних: безпанських і бездержавних” (ст. 120).

Стосовно політичної стратегії Драгоманов заявляє себе прихильником еволюційних і ступневих метод. Він полемізує проти екстремістів, які дотримуються погляду, що “чим гірше, тим ліпше” та “або все, або ніщо”, — виразно натякаючи на російські революційні угруповання. Він не відкидає принципово революції, насильного перевороту, але приділяє цьому тільки обмежене значення. “Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами.., а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може” (ст. 132). Усе нове з’являється на світ не в готовому, закінченому вигляді, але ступнево. В такій відсталій державі, як Росія, де населення позбавлене елементарних громадянських вольностей, треба насамперед “добиватись скасування царської й чиновницької самоволі”; в російських відносинах навіть “панська рада з виборних людей”, себто цензовий парлямент, була б кроком вперед і відкрила б шлях до конче потрібних соціяльних реформ, зокрема аграрної. Зате в Галичині українці повинні використовувати можливості, що їх для легальної культурної й суспільно-політичної праці та самоорганізації дає, незважаючи на всі її недоліки, австрійська конституційна система. Драгоманов висловлює свій скептицизм щодо реальних шанс і доцільности стихійних народних бунтів, що про них мріяли російські революціонери.

Згідно з переконанням Драгоманова, велике лихо й аномалія сучасного стану України — відчуження освічених шарів суспільства від простолюддя Це наслідок того, що вищі кляси в Україні складаються з чужинців — росіян, поляків, німців, євреїв, угорців, румунів — або менш чи більш денаціоналізованих українців. Через