Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Відносна невдача Костомарова допоможе нам краще оцінити інтелектуальне досягнення Драгоманова. Драгоманов, видатний український політичний мислитель другої половини XIX ст., розглядав проблему українсько-єврейських взаємин протягом тривалого часу й систематично. Тому його ідеї з цього приводу заслуговують на спеціальну увагу[523].
Драгоманівське сприйняття єврейського питання треба розглядати в контексті всього його суспільно-політичного світогляду[524]. Його мислення являло собою складну суміш ліберально-демократичних, соціалістичних та українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підгрунтям. Драгоманов убачав кінцеву мету прогресу людства в анархії — добровільній асоціації вільних і рівних, гармонійно розвинутих осіб, у якій примусові й авторитарні риси будуть вилучені з суспільного життя. Практичним кроком до здійснення цього ідеалу він уважав федералізм, що передбачав би децентралізацію влади та самоврядування громад і областей. Драгоманов обстоював вищість громадянських прав і вільних політичних інституцій над економічними класовими інтересами й універсальних людських цінностей, втілення яких він бачив у світовому прогресі науки, над суто національними інтересами. Проте він вірив у те, що національність є конче потрібною цеглинкою в будівлі людства, і витворив девіз: “космополітизм в ідеях та цілях, національність у грунті та формах”. Драгоманов проголошував себе соціалістом, не погоджуючись повністю з жодною школою тогочасної соціалістичної думки, й відкидав марксизм як теоретично помилковий і погано пристосований до українських умов. Він був переконаний, що в аграрній Східній Європі, зокрема й в Україні, соціалізм повинен орієнтуватися на селянство. Через це Драгоманова можна класифікувати як народника в широкому значенні слова. Проте він рішуче виступав проти певних типових рис російського народництва, таких як покладання на терор, прославляння стихійних селянських повстань, нехтування ліберальних політичних інституцій західного типу. Драгоманов шкодував, що українці не зберегли в минулому самостійної держави, оскільки в принципі мали право на самостійність; але він думав, що політика сепаратизму була за тогочасних обставин нереальною. Крім того, його філософський анархізм не дозволяв йому сприйняти національну державність як повністю бажану мету. Він переконував своїх співвітчизників зосередити їхні зусилля на демократизації і федералізації існуючих держав — Росії й Австро-Угорщини, і вважав, що це забезпечить достатній простір для вільного розвитку української нації. Така політика неминуче вимагала співпраці з визвольними і прогресивними силами всіх інших народів Східної Європи, особливо тих, з якими українці жили у найтіснішому контакті, тобто росіян, поляків і євреїв. Стійко захищаючи законні соціальні та національні вимоги українського народу, Драгоманов послідовно поборював усі вияви ксенофобного українського націоналізму.
Єврейському питанню Драгоманов присвятив дві великі статті — “Євреї і поляки в Південно-Західному краї” (“Евреи и поляки в Юго-Западном крае”), 1875[525] та “Єврейське питання на Україні” (“Еврейский вопрос на Украине”, (1882)[526]. Першу написано тоді, коли Драгоманов ще був російським підданим, і вона з’явилася у “легальному” петербурзькому періодичному виданні; тому, висловлюючи свої погляди, автор до певної міри мусив бути обережним. Друга стаття належить до періоду, коли Драгоманов жив на засланні у Швейцарії і міг висловлюватися цілком вільно. Крім цього, зауваги щодо єврейського питання розкидані по багатьох драгоманівських писаннях. Можна помітити, що з роками формулювання його ідей трохи змінювалися, але основна концепція залишалася незмінною. Я подаватиму думки Драгоманова з цього приводу як органічне ціле, зібравши докупи твердження, що їх автор зробив у різний час.
За оцінкою Драгоманова, єврейське населення на українських землях Російської та Габсбурзької імперій становило понад один мільйон чоловік[527]. Він уважав, що “євреї на Україні являють собою (одночасно) і націю, і релігію, і стан” (“сословие”)[528]. Як національність, вони відрізнялися від решти населення певними специфічними рисами у фізичному та психічному складі й окремою мовою — ідиш. Їхню національну окремішність посилювала релігійна відмінність іудаїзму. Більше того, “євреї тут [на Україні] майже всі належать до станів т. зв. міських (навіть ті, що живуть у селах), і між ними — переважно до станів, які самі не виробляють вартостей”[529].
Застосовуючи різноманітні статистичні методи, Драгоманов демонстрував, що переважна частина українських євреїв — дрібні торговці, корчмарі, посередники тощо. Він доходив висновку, що “єврейська нація на Україні є великою мірою паразитичний стан... У таких місцевостях поняття “експлуататор” і “жид” стали у народній мові синонімами”[530]. В іншій статті Драгоманов пом’якшував цю різку думку, вказуючи, що третину євреїв треба розглядати як “трудящий люд”, під яким він розумів робітників і ремісників[531]{90}.
Драгоманов добре усвідомлював, що більшість євреїв на Україні були бідні, багато з них жили в злиднях. Але він твердив, що навіть єврейські злидарі не мали почуття солідарності зі своїми сусідами-християнами, що належали до робітничого класу, а радше солідаризувались із заможними одновірцями, яким вони служили як агенти та посередники. На думку Драгоманова, євреї були схильні ставитися до українського селянства зарозуміло й презирливо. “...Всі євреї на Україні вважають себе станом, вищим над мужиками-українцями. “Мужик (хлоп або хохол) — дурень, хлоп гадюка, свиня”, — нам доводилось чути від найбідніших євреїв, а також вислови, які свідчать, що євреї залічують себе до панських класів, разом із дворянами, — відмінних від селян”[532].
Драгоманов уважав російський уряд великою мірою відповідальним за непринадні умови життя українського єврейства та зростання українсько-єврейського напруження. Царський режим, на противагу до своєї генеральної політики централізації і вирівнювання усіх регіональних відмінностей, підтримував т. зв. “смугу осілості”, що спричинилося до надмірної концентрації єврейського населення у західних губерніях. “...Ця скупченість витворена зовсім штучно російським законодавством, що керувалося у даному разі не лише вузькими великоросійськими міркуваннями, але і відвертим наміром придушити розвиток національного українського середнього стану, який іще в XVIII ст. існував у містах, що користувалися магдебурзьким правом”[533]. У даний час російський уряд, обмежуючи можливості євреїв здобути вигідну роботу, користується їхніми послугами для того, щоб витягнути гроші з народу на користь держави. “Як орендарі корчем і збирачі податкових боргів, євреї є тепер агентами фіску”[534].
