Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
1881 р. Україною прокотилася хвиля антиєврейських бунтів. Багато російських та українських революційних народників піддалися спокусі схвалити ці погроми, оскільки їхня ідеологія передбачала позитивну настанову до всіх виявів соціального протесту й народного гніву, а також оскільки вони дурили себе надією, що етнічні безпорядки можуть перерости у загальне повстання проти усталеного ладу. До того ж, у деяких членів соціалістично-народницького середовища були явні антисемістські упередження[536]. Так, видатний український соціаліст Сергій Подолинський (1850–1891), в певний час — співробітник Драгоманова у Женеві, признавався у листі до одного зі своїх товаришів: “питання про жидофобію я поки що не вирішив [для себе]”[537].
Реакція Драгоманова на погроми 1881 р. помітно відрізнялася від тої, яка переважала у народницьких колах. Передусім він відзначав, що через звичне нехтування російськими революціонерами багатонаціонального характеру імперії українські події застали їх зовсім непідготовленими і без будь-якої послідовної політичної лінії. “...Маса російських соціалістів, родом із євреїв, поляків і українців, увага якої відвертається абстрактними формулами й централістичними тяжіннями, виявилась непідготовленою до розуміння місцевих соціально-національних відносин у їхніх конкретних формах”[538]. У статті “Єврейське питання на Україні” Драгоманов звертався до прокламації, виданої Виконавчим комітетом терористичної партії “Народна Воля” з приводу погромів. Прокламація, написана українською мовою, детально розробляла тему експлуатації народних мас “єврейськими куркулями”, і радила селянам повстати не лише проти євреїв, але також проти поміщиків, чиновників і царя. Драгоманов зауважував, що деякі з фактів, наведених у прокламації, були “в основному правильними”, але “зовсім непростиму сторону цієї прокламації становить повне забуття того, що серед побитих євреїв є не тільки бідняки (у багатьох місцях, особливо у містах, постраждали по суті лише бідняки), але й люди такої самої продуктивної чорної праці, як і християни селяни та ремісники”[539]. В іншій статті приблизно того ж самого часу, в якій розглядалися загальні питання революційної стратегії, Драгоманов називав цю прокламацію “Народної волі” необдуманою і вказував, що через низький освітній і громадянський рівень мас стихійні народні бунти і повстання були приречені “мати тільки негативне значення”[540].
Переходячи тепер від критичної до конструктивної частини програми Драгоманова, можна спитати, які заходи пропонував він щодо полегшення тяжкого становища українського єврейства і покращення українсько-єврейських взаємин. Він, звичайно, підтримував повне звільнення єврейського народу від усіх правових обмежень, які він називав “середньовічними пережитками”. Він застерігав, однак, що надання рівних громадянських прав “само по собі мало змінить суть становища єврейських мас і їх відносини з християнськими масами”; безпосередньо скористалися б з цього лише меншість із числа заможних і європейськи освічених євреїв[541]. Він докоряв ліберальній російсько-єврейській пресі за те, що вона зосереджувалася лише на питанні емансипації, нехтуючи іншими, не менш істотними аспектами цієї проблеми[542]. Що Драгоманов уважав потрібним — це діяльність на декількох напрямках одночасно, щоб одержати результати, “вигідні для більшості християн, і євреїв”[543]. Напрями діяльності були такі: по-перше, піднесення освітнього та соціально-економічного рівня українського народу, по-друге, послаблення залежності єврейських робітників від своїх багатіїв та обскурантистських релігійних лідерів і, по-третє, найпростіше завдання — звільнення євреїв од правової дискримінації, “доти коли настане час, який прийшов уже для інших європейських країн — час зрівняння прав осіб усіх віросповідань...”[544]
Драгоманов вірив, що існувала настійна потреба специфічно єврейського соціалістичного руху. Він відзначав, що багато членів російських і польських соціалістичних груп були євреями за походженням, але це були засимільовані євреї, які втратили зв’язок зі своїм власним народом і через те не були спроможні впливати на нього й вести його. “Ось чому для соціалістів української області справою особливої важливості є організація пропаганди, яка мала б за мету, з одного боку відділення робітничих єврейських мас від єврейських капіталістів, а, з другого — об’єднання єврейських робітників з робітниками інших племен”[545]. Це вимагало створення єврейських соціалістичних організацій, і, перш за все, соціалістичної преси ідишем — розмовною мовою євреїв.
Перебуваючи в Женеві, Драгоманов зробив певні кроки (які я тут не розглядатиму){91}, щоб започаткувати видання мовою ідиш соціалістичної преси. Ця спроба зазнала невдачі через опір російських та польських соціалістів, серед яких соціалісти єврейського походження часто були настроєні найбільш вороже[546]. Таким чином, його зусилля не мали безпосереднього практичного результату. Однак біограф Драгоманова Давид Заславський називає його предтечею єврейського соціалістичного та робітничого рухів:
“Зайве казати про глибину цих спостережень [Драгоманова з єврейського питання]. Драгоманов у житті єврейського народу побачив явища і процеси, які єврейська соціалістична інтелігенція почала бачити лише за десять-п’ятнадцять років по тому... Неможливо була ясніше і точніше сформулювати завдання, які згодом лягли в основу перших єврейських робітничих гуртків, згодом Бунду та інших соціалістичних і комуністичних робітничих організацій, які працювали серед єврейського пролетаріату”[547].
Давайте також розглянемо далекосяжну перспективу ідей Драгоманова щодо майбутнього розвитку українсько-єврейських взаємин. У цьому місці разюче очевидною стає оригінальність його концепції. Назагал західноєвропейські ліберали XIX ст. вважали, що єврейська проблема буде врешті розв’язана шляхом асиміляції єврейських меншостей відповідними націями, серед яких євреї живуть. Драгоманов заперечував. Він твердив, що асиміляційна програма, хоч би які заслуги вона мала на Заході, за східноєвропейських умов була нездійсненною.
“Тим часом у стосунку до євреїв Росія не Швейцарія і навіть не Німеччина. У західній половині Росії у кожному разі понад 3 000 000 євреїв. Це ціла нація, про яку тим більше треба ж комусь думати, що вона перебуває в найбільш ненормальних відносинах до інших націй, які живуть там”[548].
Вирішальною точкою у цитованому вище твердженні є теза про те, що євреїв слід розглядати як окрему націю, і що на Україні, як і в інших східно-європейських землях, вони становлять етнічно-національну меншість. Цей підставовий погляд мав знаменні практичні наслідки.
Драгоманов захищав ідею, що після майбутнього повалення царського самодержавства українські національні меншини, серед них, очевидно, й євреї, повинні не лише мати рівні громадянські права з українцями, але й бути наділені національно-культурними правами самоуправліня, захищеними відповідними конституційними гарантіями. У тих громадах і регіонах, де меншини утворюють локальні більшості або чималу частину населення, їхні мови повинні мати офіційний статус[549]. Іншими словами, Драгоманов був піонером концепції, яка в наш час стала відомою
