Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Немає сумніву, що видання німецьких писань Франка становить похвальний почин і визначний внесок у славістику. Але доводиться жаліти, що книга попсована деякими хибами, типовими для наукових творів, що походять з комуністичних країн. Ми чекали з цікавістю, чи книга, опублікована в Німецькій Демократичній Республіці, буде, може, вільна від викривлень, що спотворюють досліди над Франком у Радянській Україні. Однак на ділі “Причинки” у передмові та редакційних коментарях точно віддзеркалюють офіційну “лінію” радянського франкознавства.

У тій частині передмови, де говориться про історичні погляди Франка, згадано про німецький переклад першого тому “Історії України” та про статтю “Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східнього слов’янства” (стор. 26–27). Увесь цей пасус умисне заплутаний і стилізований так, що непоінформований читач розумітиме, буцімто обидві згадані праці написані самим Франком. Насправді ж вони належать Михайлові Грушевському![567] Таким способом закамуфльовано засадничу згідність між історичними концепціями Франка й так званого “буржуазного націоналіста” Грушевського[568].

Читаємо в передмові, що Франко завдячував свою письменницьку майстерність передусім глибокому вивченню творчости Чернишевського, Добролюбова, Гоголя, Толстого, Салтикова-Щедріна, Успенського й Горького (стор. 21). Франко був добре ознайомлений з російською літературою, часами йому доводилося перекласти з неї якийсь уривок або написати принагідну критичну статтю чи посмертну згадку про одного або іншого російського письменника. Але немає дрібки доказу на те, що будь-котрий з перерахованих російських письменників мав на нього визначальний вплив. У своїх белетристичних творах Франко намагався ступати слідами Золя, а не котрогось з великих російських романістів 19 століття. Чужоземна література, що з неї Франко найбільше перекладав, була німецька, а не російська[569].

Фальшиве твердження (стор. 1), що фізичне заломання Франка в 1908 році було спричинене непосильною працею, пояснюється не політичними міркуваннями, а просто комуністичною прудерією. У дійсності це був наслідок затяжної хвороби. Цей факт замовчують в усіх численних публікаціях про Франка, що появилися на Україні та інших країнах під комуністичною владою.

Однієї з статей Франка, опублікованої в “Die Zeit”, — “Поет зради” (“Ein Dichter des Verrats”, 1897), не включено до збірки, хоч про неї є згадки в кількох місцях. Це був есей про польського поета Адама Міцкєвіча, якого Франко змалював як учителя політичного віроломства. Поява цієї статті викликала помітне схвилювання. Один польський студент у Відні навіть викликав редактора часопису на двобій. “Поет зради” становив зворотну точку в житті Франка, бо привів до розриву між ним та його колишніми приятелями, польськими демократами й людовцями, і до втрати посади при польській газеті “Kurjer Lwowski”, що до її редакції він належав десять років. Таким чином, ця стаття повинна була бути включена до зібрання німецьких писань Франка як з уваги на її біографічне значення, так і на свій внутрішній інтерес[570]. Редактори “Причинків” не пояснюють цього пропуску, але ми можемо здогадатися. Обох — Міцкєвіча і Франка — допущено до пантеону, що його комуністи збудували для “прогресивних” постатей минувшини. Почуття “благопристойности”, що притаманне для комуністичного ієрархічного образу світу, не може стерпіти скандального видовища, коли одна знаменитість нечемно висловлюється про іншу знаменитість.

Тепер приходимо до останньої й найважнішої точки — загальної інтерпретації Франкового політичного світогляду. У Радянському Союзі його посмертно наділили званням “революційного демократа”, і ця етикетка знайшла собі місце у підзаголовку даного видання його німецьких писань. Чи Франко був демократом? Чи був він революціонером? Обидва слова можуть мати різні значення. Не буде заперечень, щоб визнати Франка за демократа, і то в подвійному значенні: особи, що турбується за добробут простолюддя, та прихильника ліберально-демократичної форми правління. Зате, з другого боку, його кваліфікації, як революціонера, радше сумнівні. Він, очевидно, був противником і суворим критиком панівної політичної й соціяльної системи. Але він ніколи не брав участи в підпільній, змовницькій діяльності і не проповідував насильницького перевороту. Його арешти не доводять протилежного, бо їх треба записати на рахунок сваволі галицької адміністрації й судівництва, які перебували під польським контролем. Франко завжди, принаймні в дозрілому віці, заступав еволюційні політичні методи[571].

Коли таких домарксівських росіян, як Бєлінський і Чернишевський, клясифікують як “революційних демократів”, це визначення можна вважати правильним: вони дійсно були “більшовиками перед Марксом”. Але там, де, як у випадку України, “революційні демократи” цього нігілістичного типу рідкісні, їх фабрикують штучно. Так і Франка зображають як речника збунтованого селянства, великого поклонника Росії, ворога українського “буржуазного націоналізму” та полум’яного соціяліста, що в багатьох пунктах наближався до марксизму. Якщо ж він не сприйняв марксизму повністю, то відповідальність за це скидають на економічну відсталість Галичини. Ще дотепніше пояснення факту, чому Франко не сприйняв марксизму, пропонують у передмові наявної книги: дякуючи своїй проникливості, Франко збагнув, що австромарксизм був весь пережертий ухилами від чистого вчення Маркса й Енгельса; поборюючи цю звироднілу форму марксизму, він на ділі показував свою близькість до автентичного марксизму (стор. 15–16). Автори цієї дотепної теорії забули згадати, що Франко критикував австромарксизм не “зліва”, але “справа”!

“Революційні демократи” посідають у радянській історіографії позицію, подібну до “доброчесних поган” у середньовічному богословії, яких звільняли від пекла та приміщували в окремому упривілейованому передсінні (“лімбо”); бо, мовляв, оскільки їм довелося жити до часу пришестя благодаті, вони не мали нагоди восприйняти єдиноспасенну віру. Зовсім подібна справа з російськими радикалами типу Бєлінського-Чернишевського: вони достатньо доказали, що в них є anima naturaliter Bolševik (більшовицька з своєї природи душа); а тому, що їхнє життя протікало надто рано, щоб їх могла досягти Марксова благовість, їм прощають те, що вони не були марксистами. Але Франко явно належить до іншої категорії: те, що він не став марксистом, не можна вважати за випадок прощенного незнання. Крім цього, досвід ясно показує, що економічна відсталість якоїсь країни не є перешкодою для сприйняття марксистських ідей її інтелігенцією. Таким чином, приходимо до логічного висновку: факт, що Франко не був марксистом, випливав з його добровільного вибору.

Спробую накреслити в кількох рисах, як, згідно з моїм розумінням, виглядали правдиві контури політичного світогляду Франка. У своєму ідейному розвитку Франко перейшов два виразні етапи, перехід між якими наступив у половині 1890-их років. У першому періоді Франко був учнем Михайла Драгоманова. Упорядники “Причинків”, однак, не згадують навіть імени Драгоманова! (Коли появилася книга, Драгоманов був ще проскрибований у Радянському Союзі; з того часу наступила його дуже неповна “реа-білітація”). Ступаючи слідами Драгоманова, Франко став соціялістом, і то яскраво драгоманівського, себто ліберального й