Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Закінчуючи, хочемо ствердити таке: хоч як радіємо з появи німецьких писань Франка, але разом з тим ми неприємно вражені маніпуляціями, що їх упорядники провели над матеріялом.
УКРАЇНЦІ В ГАЛИЧИНІ ПІД АВСТРІЙСЬКИМ ПАНУВАННЯМ{95}
Напередодні першої світової війни українське населення Австро-Угорської імперії становило близько чотирьох мільйонів чоловік. Воно було поділене між австрійськими провінціями Галичиною (3 380 000) і Буковиною (300 000) та Угорським Королівством (470 000)[574]. У кожній із цих трьох областей українці жили в зовсім різних умовах. Це вимагає окремого розгляду кожної з цих трьох груп. Проте, оскільки галицькі українці були не лише найчисленнішою з них, але й найважливішою з історичного погляду, у цій статті йтиметься тільки про них.
Офіційно східнослов’янських жителів Габсбурзької імперії означувано як “рутени” (die Ruthenen); своєю власною мовою вони називали себе русинами. Наприкінці XIX ст. галицькі й буковинські русини стали схилятися до прийняття нового національного імені — українці, — яке врешті й переважило.
ВПЛИВ АВСТРІЙСЬКОГО ПРОСВІЧЕНОГО ДЕСПОТИЗМУ
У 18 ст. етнічна національність не мала політичного значення. На час приєднання у 1772 р. Галичини до Австрійської імперії крайова шляхта давно вже була сполонізованою. Тому не дивно, що австрійський уряд спочатку не мав, власне кажучи, жодної “русинської політики”. Хоча юридичним приводом, використаним під час першого поділу Польщі, було позірне право Габсбурзької династії на спадщину середньовічного Галицько-Волинського князівства, новопридбана провінція з практичного погляду трактувалася як частина польської території. Проте українське населення Галичини скоро відчуло на собі вплив нового режиму. Реформаційні заходи австрійських “просвічених” монархів Марії Терези та Йосифа II прямо зачепили ті дві соціальні групи, які зберегли свою руську ідентичність: селян і уніатське духовенство.
Найважливіші кроки, що їх законодавчо запровадив австрійський уряд протягом 1772–1790 років на користь галицького селянства, були такі: зменшення максимальної панщини до трьох днів на тиждень і 156 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство, зі зменшенням її розміру для бідніших груп селян; сувора заборона будь-яких додаткових повинностей поза встановленою панщиною; створення кадастру та забезпечення селян правом володіти тими ділянками, які вони на той час утримували й обробляли; організація сіл у громади, які вибирали своїх офі-ційних осіб; надання певних підставових особистих прав, таких як право одружуватися без дозволу пана й право оскаржувати рішення землевласника та позивати його в органах державної адміністрації[575].
Треба визнати обмежений характер цих реформ. Австрійський уряд не ставив за мету створювати умови громадянської рівності. Імперія мала залишитися ієрархічним “становим суспільством”. Селянин, не будучи вже більше у формально-юридичному сенсі кріпаком, і далі залишився “спадково прикріпленим” до домінії (поміщицького маєтку). Окрім права на безплатну селянську працю, домінія зберегла за собою важливі прерогативи адміністративного, судового та податкового характеру. Після смерті Иосифа II у 1790 р. і з початком затяжних воєн проти Франції дальші реформи були перервані Консервативний уклад післянаполеонівського періоду робив адміністративну практику співчутливішою до поміщицьких інтересів. Однак галицькі селяни стали “принаймні предметом права, а не, як колись [під старим польським режимом], поза будь-яким правом”[576]. Напередодні першої світової війни Іван Франко твердив, що “...наш народ досі не забув про нього [Йосифа II] і оповідає про його розумне та чоловіколюбне поступування з підданими”[577]. Проселянські реформи Марії-Терези та Йосифа II заклали в Галичині основи династичної лояльності українських мас, яка змогла перетривати аж до кінця монархії.
Греко-католицька, або уніатська церква посідала вирішальне місце в історії галицьких українців XIX–XX ст.[578] Австрійський уряд надав уніатській церкві і духовенству рівний статус з римо-католицькими, в якому їм відмовляв колишній польський режим. 1774 р. Марія Тереза ухвалила новий офіційний термін — греко-католики, — маючи на меті наголосити на рівності між “грецьким” і “римським” віросповіданнями. Цей принцип рівності, що його постійно підкреслювали Марія-Тереза, Иосиф II і Леопольд II, був здійснений через низку практичних заходів: покращення правового й економічного становища греко-католицького духовенства, створення семінарій та капітул при кафедрах у Львові і Перемишлі, члени яких мали допомагати єпископам в управлінні їхніми дієцезіями. Вершиною цих реформ було піднесення у 1808 р. львівського єпископату до рівня Галицького митрополичого престолу[579]. Вперше таку пропозицію зробив ще 1773 р. львівський єпископ Лев Шептицький (1717–1779), аргументуючи її тим, що Галицька грецька митрополія розширить політичний вплив Австрії серед уніатів Західної України, яка тоді ще була частиною Польщі (до другого поділу 1793 р.), і допоможе поборювати там “схизматичну” пропаганду Росії.
Польський культурний вплив серед греко-католицького духовенства, коріння якого сягає ще передподілових часів, посилився протягом перших десятиліть австрійського правління. Піднесення соціального й освітнього статусу духовної верстви зробило її менш стійкою перед спокусою дорівнятися життєвим укладом до польської шляхти. Але, хоч у руських священицьких сім’ях аж до другої половини XIX ст. панувала польська мова, з’явилися ранні симптоми їхньої антипольської політичної постави. В 1809 р., коли Галичину тимчасово окуповали сили польського Наполеонового сателіта, Великого Варшавського герцогства, митрополит Антін Ангелович
