Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Боротьба козацької України за політичну незалежність у XVII ст. була тісно пов’язана з обороною православ’я від ісламу та римського католицтва. Уніатська церква виступала тоді придатком до чужоземного польського панування. У XIX ст. відбулася цікава переміна ролей. Після того, як Київський митрополичий престіл був підпорядкований Московському патріархатові (1685), православна церква на Україні втратила свою автономію і поступово стала повністю русифікованою. Уніатська церква, яку в Російській імперії заборонено (1839), була обмежена до Габсбурзьких володінь. Але тут вона пережила дивовижне відродження. Благотворні реформи, проведені австрійським урядом, піднесли освітній і громадський рівень греко-католицького духовенства понад рівень тогочасного православного духовенства. Водночас вплив австрійського “йоси-фінства” дав змогу греко-католицькій церкві позбавитися від польських пов’язань. Тепер вона була здатна взяти на себе роль української національної церкви. Від 1848 р. греко-католицька церква забезпечувала політичне керівництво української спільноти в Галичині. Пізніше це керівництво поступово перейшло до рук світської інтелігенції, багато представників якої були, однак, синами священицьких родин.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ПРОБУДЖЕННЯ

Завершення наполеонівських воєн поклало початок тривалому періодові міжнародного та внутрішнього миру. Але під час цих дрімотних бідермаєрівських років{96} серед галицької греко-католицької священицької інтелігенції почало формуватися місцеве інтелектуальне життя. Починаючи з 1820-их років в її середовищі з’явилося декілька вчених: історики Михайло Гарасевич (1763–1836) і Денис Зубрицький (1777–1862), граматики та етнографи Іван Могильницький (1777–1831), Йосиф Лозинський (1807–1889) і Йосиф Левицький (1801–1860). Проте, їхні праці були написані латинською, німецькою або польською мовами. Деякі польські вчені також публікували важливі збірки українського фольклору.

Наступним кроком стало створення 1832 р. патріотичного гуртка серед студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові. Лідером цієї групи був Маркіян Шашкевич (1811–1843), талановитий поет і натхненна особистість, а його найближчими соратниками — Яків Головацький (1814–1888) та Іван Вагилевич (1811–1860). Цих трьох молодих людей прозвали “Руською трійцею”[581].

Що відрізняло “Трійцю” від попередників і старших сучасників — це її рішучість підняти місцеву говірку до рівня літературної мови. Вони вирішили опублікувати альманах, що містив зразки народної поезії і кілька оригінальних робіт. Після багатьох труднощів з цензурою у 1837 р. вийшов томик під назвою “Русалка Дністровая”. Його надруковано в Буді (Угорщина), де цензура була поблажливіша, ніж у Галичині “Русалка” стала початком новітньої української літератури в Галичині, а також віхою у формуванні національної свідомості.

“Русалка Дністровая” може видатися сьогодні зовсім невинною і позбавленою політичного значення книжкою. Але сучасники відчували, що ця “мовна революція” є радикальною і небезпечною. Шашкевич і його друзі мали дальші плани: вони розпочали систематичне збирання фольклорних матеріалів і мали намір друкувати освітню літературу для селян. Але правлячі кола спаралізували їхню ініціативу. “Ми ледве даємо собі раду з однією нацією [поляками], а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертвопоховану руську націю”, — говорив львівський директор поліції[582].{97} Проте, ще більшої шкоди, ніж бюрократична тупість, завдала ворожість греко-католицької ієрархії. Митрополит Михайло Левицький (1774–1858) і його оточення вважали вживання “хлопської мови” у друці негідним, непристойним і можливо навіть шкідливим. Церковна цензура конфіскувала наклад “Русалки” і стала на заваді появі інших публікацій місцевою мовою. Приниження та переслідування, яких зазнали члени “Руської трійці”, спричинилися до передчасної смерті Шашкевича і врешті привели Вагилевича до польського табору.

Шашкевич і його гурток були цілком свідомі того, що галицькі “русини” і “малороси” по той бік австро-російського кордону — один і той самий народ. Їх спонукали молодий літературний рух на основі народної мови у Східній Україні та особисті зв’язки з деякими вченими українського походження в університетах Росії (Ізмаїлом Срезневським, Михайлом Максимовичем, Осипом Бодянським). Ті вчені зовсім не були українськими національними патріотами, але вони живили романтичний ентузіазм своїх галицьких друзів до народної мови і фольклорних досліджень.

Іншим джерелом натхнення була Чехія[583]. Разючі досягнення чеського національного руху стали наочним зразком для галицьких “будителів”. За посередництвом Карла Владислава Запа, чеського літератора, що служив у галицькій адміністрації, Головацький і Вагилевич встановили зв’язки з провідними чеськими славістами й почали співпрацювати з празькими періодичними виданнями. Як чехи, так і галицькі українці схилялися до австро-слов’янської політичної програми. У надрукованій 1846 р. статті видатний чеський публіцист Карел Гавлічек назвав Україну “ягням межи двома вовками”, Росією та Польщею, і “яблуком розбрату”, кинутим долею між цими двома націями”. Він радив Австрії підтримати українців у Галичині, які потім змогли б впливати на своїх співвітчизників у Російській імперії[584]. Того ж 1846 р., Яків Головацький висловив разюче подібні погляди у статті, надрукованій у німецькому журналі[585]. Описавши жалюгідне соціальне становище і культурний застій свого народу, пригнобленого польською аристократією і зневаженого власним реакційним вищим духовенством, Головацький пояснив, чому, незважаючи на ці незадовільні умови, галицькі русини не відчувають симпатії до Росії. Селяни знали, що в Росії немає законного захисту кріпака від зловживань; греко-католицькі священики жили краще, аніж російські православні попи. Що більше, у Росії “є мала надія для своєї літератури і національности. Московщина засмоктує все... Централістський російський уряд поглядає скоса на появу малоросійської літератури”. Головацький робив висновок, що “сприяючи руській літературі (в Галичині), Австрія могла б впливати на Малоросію”.

Антиросійське повстання у Конгресовій Польщі (1830–1831) спричинилося до початку підпільної діяльності в Галичині. Її кульмінацією за п’ятнадцять років по тому стало невдале повстаня 1846 року. Польські змовники, які мріяли про свою батьківщину в її передподілових межах, поширили пропаганду й на українську спільноту[586]. Спроби вербувати прибічників серед селянства породили пропагандистську літературу тамтешньою українською розмовною мовою. Але ця агітація не знайшла прихильної відповіді. В освічених українців революційна пропаганда мала більший успіх. Принаймні деякі кола греко-католицької інтелігенції були чутливими до волелюбного заклику польської справи. Серед студентів Львівської семінарії у 1833–1834 рр. оформилася конспіративна група. Але ще до того, як влада у 1838 р. припинила її діяльність, вона зустрілася з опозицією серед самої молоді. Деякі українські члени підпільної “Співдружності польського народу” вимагали змінити назву на “Співдружність польського й руського народів”, але ця пропозиція була презирливо відкинута[587]. Негнучкість польських революціонерів викликала антипольську реакцію, і руська національна течія, що її очолив гурток Шашкевича, завоювала перевагу серед семінаристів. До ширшого питання польського впливу на галицьких “будителів” треба підходити з двох боків. Європейські вільнодумні ідеї досягали українців того покоління переважно через польські канали. З другого боку, самоствердження окремої української національності неминуче передбачало боротьбу проти традиційної польської гегемонії. “Цю справу