Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Немає потреби зупинятися тут на трагічних подіях 1930-их-1940-их років — голоді 1933-го, сталінських чистках, нацистській окупації з її жахами, — які спричинилися до страшних фізичних втрат і культурного регресу для обох народів, єврейського й українського. Якщо у становищі української нації протягом останніх п’ятнадцяти років, від початку післясталінської відлиги, можна помітити невелике покращення, то єврейським вимогам щодо національного самовираження й культурної автономії радянський режим відмовляється робити будь-які поступки. З огляду на це, особливої вартості набуває програмова промова літературного критика Івана Дзюби, якого багато, хто вважає речником нового покоління української інтелігенції, на жалобному мітингу 29 вересня 1966 р. у Бабиному Яру, на місці розстрілу нацистами єврейського населення Києва. Мітинг відбувся на самому місці цієї трагедії. “Шлях до справжнього братства... — не в самозабутті, а в самопізнанні. Не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе і інших, як своїх братів”[514].
Історикові суспільної думки неважко буде виявити в цій заяві відгомін ідей, що їх близько сто років тому сформулював Михайло Драгоманов.
ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ XIX ст.{89}
У біографічному нарисі про великого вчителя хасидизму, Раббі Нахмана Брацлавського (1772–1810), Мартін Бубер розповідає, що коли Раббі Нахман відчув наближення смерті, він вирішив перебратися до Умані[515]. 1768 р., за кілька років до народження Раббі Нахмана, Умань захопили українські селянсько-козацькі повстанці — гайдамаки, — які вирізали єврейських мешканців разом із польськими шляхтичами і католицьким духовенством[516]. В Умані Раббі Нахман оселився в будинку, вікна якого виходили на єврейське кладовище. Він вірив, що душі замучених жертв кружляють над місцем поховання, і хотів бути з ними поряд.
Ця зворушлива розповідь не говорить про те, що винуватці тієї різанини також були жертвами і мучениками. Вони були жертвами соціального й релігійно-національного гніту, проти якого повстали. Скоро після того, як повстання придушили об’єднані сили польських магнатів і російської армії, тисячі гайдамаків були закатовані до смерті або покалічені. Для євреїв гайдамаки були вбивцями. Але в очах українців гайдамаки були месниками за народну кривду й борцями за волю, тоді як євреї — представниками системи несправедливості й деградації. Цей традиційний народний погляд дістав пізніше могутнє вираження в поемі Тараса Шевченка “Гайдамаки” — класичному творі української літератури.
Цей період може правити за ілюстрацію до трагічного характеру українсько-єврейських стосунків: два народи, що століттями жили поруч на одній землі, обидва — жертви несприятливих історичних обставин, яких вони не могли змінити, були розділені стіною нерозуміння, взаємних страхів, кривд і звинувачень, пам’яттю минулих образ і сучасними конфліктами інтересів.
Ось чому повинно бути очевидним, що проблема українсько-єврейських взаємин являла собою особливий виклик для політичної думки обох народів. Через тяжкий і емоційно наснажений характер цієї проблеми її трактування ставило високі вимоги до мислителів, які відчували себе змушеними торкатися її. Вона вимагала постави реалістичної й ідеалістичної водночас. Реалістичної — щоб віддати належне складності ситуації; ідеалістичної — щоб піднятися над закоріненими упередженнями й ментальними кліше у пошуках дієвої розв’язки, сприйнятливої для обох сторін. І якщо цілком задовільної розв’язки не можна було знайти відразу, надзвичайно важливо було принаймні відкрити канали спілкування, щоб витворити платформу на постійний раціональний діалог, розірвати порочне коло сліпих емоційних реакцій. Праця теоретиків має велике практичне значення, оскільки ідеї є каталізатором суспільно-політичних акцій.
Розгляд “єврейських відповідей на українське питання” у план цієї статті не входить. Дозвольте мені лише зауважити, що першим єврейським публіцистом, який обширно й конструктивно розглядав українське питання в добу перед першою світовою війною, був Володимир Жаботинський (1880–1940), майбутній засновник ревізіоністської течії сіоністського руху[517]. Я маю намір обговорити “українські відповіді на єврейське питання” у XIX ст., зосередившись на ідеях трьох людей — Миколи Костомарова (1817–1885), Михайла Драгоманова (1841–1895) та Івана Франка (1856–1916). Варто відмітити, що українські спроби розглядати цю проблему помітно випереджали такі ж самі спроби єврейських авторів.
Першою важливою українською заявою, що стосувалася українсько-єврейських взаємин, була стаття Костомарова “Іудеям”, надрукована у січневому (1862 р.) номері щомісячного журналу “Основа” у Санкт-Петербурзі[518]. Її автора, блискучого історика, можна вважати ідеологом українського народництва. “Основа” — орган українського національно-культурного руху під час короткого періоду ліберальної “відлиги”, що наступала у Російській імперії після Кримської війни — друкувала матеріали як українською, так і російською мовами. Автором програмових статей у журналі був переважно Костомаров. “Іудеям”, як і більшість його наукових і журналістських творів, була написана російською мовою.
Стаття стосувалася полеміки між “Основою” й російськомовним єврейським журналом в Одесі “Сіон”[519]. У ній Костомаров виступив проти будь-яких переслідувань євреїв, за їхнє звільнення від існуючих правових обмежень:
“Нам слід бажати, щоб іудеї одержали цілковито рівні права, щоб їм дійсно надане було наскільки можливо обширніше поле [для діяльності]... Ми співчуваємо всякому прагненню іудеїв піддержувати і розвивати свої віковічні особливості; всяка неприхильність до іудеїв по релігійній відмінності є в наших очах ознакою скрайнього неуцтва і безглуздого фанатизму, противного духові християнського благочестя. Ми поважаємо єврейську релігію, тим більше, що до цього зобов’язує нас висота вчення нашої власної релігії”[520].
Водночас стаття містила декілька антиєврейських шпильок. Так, Костомаров твердив, що “малоросіяни признаються відверто, що взагалі не мають симпатії до іудейського племені, яке живе серед їх батьківщини”[521], і звинувачував євреїв у клановості та байдужості до добробуту країни господарів. Він нагадував про те, що в минулому євреї були знаряддям гніту та визиску українського народу польськими панами, і приписував їм сучасну схильність безжалісно користати з неосвіченості, безпомічності й навіть особистих вад селянства.
Роздратований тон статті Костомарова був викликаний тією обставиною, що у ході своєї суперечки з “Основою” видавці “Сіону” стали на позицію російських суперлоялістів; вони натякали на
