Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України - Колектив авторів
Кримінально-виконавче законодавство України, встановлюючи порядок виконання та відбування всіх видів покарань, має на увазі і їх умови, які у своїй сукупності визначають об’єм і характер каральних та інших примусових елементів у конкретному виді покарання.
Найбільш повно і всебічно правила режиму реалізуються у кримінально- виконавчих установах закритого типу, арештних домах, дисциплінарних батальйонах, виховних колоніях. Режим регламентує весь спосіб життя засуджених, охоплює всі сфери життєдіяльності в місцях відбування покарань.
Оскільки режимом визначається внутрішній розпорядок установ, виконання покарань, він включає відповідні вимоги із забезпечення правопорядку на території вказаних установ, дотримання засудженими та їх персоналом своїх обов’язків і реалізацію їх прав. Його норми звернуті також до інших осіб, які відвідують ці установи (представників органів влади, громадських об’єднань, службовців культу, родичів засуджених).
Під час відбування покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, сукупність основних елементів, що утворюють зміст режиму, суттєво звужують об’єм правообмежень засуджених, скорочується регламентація специфічних правил їх поведінки. Однак при виконанні покарань, пов’язаних з позбавленням волі, має місце контроль за поведінкою засуджених, який виступає як один з основних елементів режиму. Відображаючи кару, режим під час відбування покарання одночасно містить ряд елементів, які за своїм характером не є примусовими заходами, наприклад одна з вимог Правил внутрішнього розпорядку дотримувати в установі виконання покарань санітарно-гігієнічних і протиепідемічних правил.
Через свої значні виховні властивості й суспільно корисна праця розглядається як один із важливих засобів виправлення і ресоціалізації. Міжнародні документи про права людини і поводження із засудженими визнають обов’язок засуджених працювати (п. 2 ст. 71 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими). Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) не відносить працю, яку виконують засуджені, до категорії примусової чи обов’язкової праці (п. 3 ст. 8). У чинному законодавстві України суспільно корисна праця розглядається як обов’язок засуджених (ч. 3 ст. 59, ч. 1 ст. 60, ч. 1 ст. 77, ч. 1 ст. 118 КВК), оскільки дає їм можливість усвідомити результати своєї суспільно корисної діяльності. Крім того, працюючи, засуджені отримують деякі навички певної професії, які стануть їм у нагоді на волі. Для суспільно корисної праці характерні також матеріальна зацікавленість і моральні стимули, що знаходять свій вираз у різних заохоченнях. Залежно від кількості відпрацьованих годин та якості праці засуджений отримує матеріальну винагороду. Європейські тюремні правила розглядають працю як позитивний елемент внутрішнього режиму (ст. 71). Підкреслюється, що ставлення засуджених до праці визначає ступінь їх виправлення.
Соціально-виховна робота як один з основних засобів виправлення і ресоціалізації покликана формувати у кожного засудженого повагу до інших членів суспільства, усвідомлення цінності людини як найвищого блага та стимулювання правослухняної поведінки. Соціально-виховна робота — це цілеспрямована діяльність персоналу органів та установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Характер соціально-виховної роботи залежить від виду кримінального покарання та виду установи чи органу, де відбуває покарання засуджений. Порядок і форми проведення соціально-виховної роботи передбачений статтями 123—137 КВК України та відомчими нормативними актами.
Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених також виступають важливими засобами їх виправлення і ресоціалізації. Форми і організація навчання регламентуються ч. 1 ст. 62, статтями 125—126 КВК згідно із законами України: «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту». Міжнародні документи про поводження із засудженими приділяють значну увагу навчанню і професійній підготовці засуджених і включають в якості складової частини їх виховання. Цьому питанню присвячено спеціальний розділ Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, де в п. 2 ст. 77 зазначається, що «Навчання в’язнів слід, наскільки це можливо, пов’язувати з діючою в країні системою освіти».
Необхідність освіти зумовлюється насамперед тим, що вона дає базові знання про основні закономірності розвитку природи і суспільства, сприяє підвищенню інтелектуального рівня засуджених, визначає систему їхніх моральних і культурних цінностей, дає змогу отримати необхідну для ресоціалізації професію, що необхідно для працевлаштування після відбуття покарання. Одночасно все вказане створює сприятливу ситуацію для підвищення ефективності виховної роботи серед засуджених.
Уперше в даній галузі законодавства як один із засобів виправлення засуджених включено громадський вплив, хоча і в раніше діючому виправно-трудовому законодавстві участь громадськості у виправленні засуджених передбачалась у різноманітних формах.
Участь громадськості у виправленні й ресоціалізації засуджених є конкретною реалізацією одного із принципів кримінально-виконавчої політики, який знайшов своє підтвердження в ст. 5 КВК України. Кримінально-виконавчий кодекс визначає чотири форми участі громадськості в роботі органів і установ виконання покарань — об’єднання громадян, релігійні, благодійні організації та окремі особи, які можуть брати участь у виправленні й ресоціалізації засуджених й проводити соціально-виховну роботу з ними. Для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, сприяння органам і установам виконання покарань у їх виправленні й ресоціалізації під час виконання кримінальних покарань також створюються спостережні комісії, які діють на підставі Положення про спостережні комісії, затвердженого КМ України 1 квітня 2004 р. № 429.
Особлива увага приділяється участі громадських об’єднань у виправленні й ресоціалізації засуджених неповнолітніх (ст. 149 КВК). Відповідно до цієї статті, при виховних колоніях створюється рада з представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, порядок діяльності якої визначений Положенням про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, затвердженим Постановою КМ України від 1 квітня 2004 р. № 429.
4. У частині 4 статті, що коментується, підкреслюється, що засоби виправлення й ресоціалізації повинні застосовуватися з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого. У даному положенні відображається принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарання і застосування засобів виправлення.
Диференціація виконання покарання і застосування засобів виправлення базується передусім на урахуванні виду покарання, яке відбувають засуджені, оскільки при виконанні таких видів покарань, як громадські роботи, обмеження чи позбавлення волі, до засуджених застосовуються різні правообмеження та заходи заохочення. З урахуванням