Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Проте жодне таке пізніше бачення було б неможливим без досить скрупульозних приготувань у давнішій науковій діяльності Ґібба, й саме туди ми повинні спочатку заглянути, щоб зрозуміти його ідеї. Серед перших людей, які істотно вплинули на Ґібба, був Дункан Макдональд, з чиєї праці Ґібб запозичив ту концепцію, що іслам був зв’язною системою життя, системою, що її зробили зв’язною не так люди, котрі жили цим життям, як певний корпус доктринальних переконань, метод релігійної практики, ідея порядку, яку поділяли всі мусульмани. Між людьми й «ісламом», очевидно, відбувалося {358} динамічне зіткнення доль, проте для західного вченого насамперед важила пов’язана з цим спроможність ісламу зробити зрозумілою життєву практику мусульман, а не навпаки.
Ані Макдональд, ані, пізніше, Ґібб ніколи не намагалися розв’язати проблему епістемологічних та методологічних труднощів «ісламу» як об’єкта (про який могли бути зроблені дуже широкі, надзвичайно загальні твердження). Що стосується Макдональда, то він вважав, що в ісламі можна виявити аспекти ще загальнішої абстракції, орієнтальної ментальності. Весь вступний розділ його найвідомішої книжки (вплив якої на Ґібба не можна недооцінювати) «Релігійний напрям думок і життя в ісламі» («The Religious Attitude and Life in Islam») — це антологія неспростовних декларацій про східний та західний розум. Він починає з того, що заявляє: «Як на мене, то очевидно й загальноприйнято, що поняття Невидимого набагато ближче й реальніше для орієнтала, аніж для людини Заходу». «Великі стихії модифікацій, що, як здається, час від часу майже руйнують загальний закон, не руйнують того загального закону, який визначає ментальність орієнтала, не руйнують вони і його інших широких уявлень про світ». «Істотна відмінність орієнтального розуму від нашого не в його довірливості до невидимих речей, а в його неспроможності побудувати систему, яка пояснювала б речі видимі». Іншим аспектом проблеми — і саме цим Ґібб згодом пояснював відсутність форми в арабській літературі та істотно атомістичний погляд мусульманина на реальність — є те, «що орієнтал істотно відрізняється від нас не так своєю релігійністю, як відсутністю відчуття закону. Для нього не існує непорушного порядку в природі». І якщо цей «факт» явно суперечить дивовижним досягненням ісламської науки, на підвалинах якої великою мірою стоїть сучасна західна наука, то з приводу цього Макдональд зберігає мовчанку. Він продовжує свій каталог: «Очевидно, що все можливо для орієнтала. Надприродне так близько від нього, що він може його торкнутись у будь-яку мить». Те, що якийсь один випадок — а саме, історичний і географічний факт народження монотеїзму на Сході — зміг перетворитися в арґументації Макдональда на цілу теорію відмінності між Сходом і Заходом, позначає ступінь інтенсивності, з {359} якою «орієнталізм» давив на свідомість Макдональда. Ось його резюме:
«Отже, неспроможність дивитися на життя сталим поглядом, бачити його в цілому, зрозуміти, що теорія життя має включати в себе всі факти, і схильність підпасти під вплив якоїсь однієї ідеї й бути сліпим до всього іншого — ось у чому, я думаю, суть різниці між Сходом і Заходом» 93.
Нічого особливо нового тут, звичайно ж, немає. Від Шлеґеля до Ренана, від Робертсона Сміта до T. E. Лоуренса, ці ідеї повторювались і переповторювались. Вони — це ніби рішення, ухвалене щодо Сходу, й у жодному разі не факт природи. Кожен, хто, як Макдональд і Ґібб, свідомо обрав для себе професію, яку ми називаємо орієнталізм, зробив це на основі ухваленого рішення: що Схід — це Схід, що він відмінний і так далі. Тому подальші вдосконалення, уточнення, мовні артикуляції, характерні для орієнталізму як наукової галузі, підтримують і обґрунтовують рішення обмежити Схід. Ми не знаходимо чогось подібного до відчутної іронії в Макдональдових (або Ґіббових) твердженнях про те, що орієнтал схильний піддаватися визначальному впливові якоїсь однієї ідеї; і мабуть, жодна людина не зможе визначити, до якої міри сам орієнталізм схильний перебувати під впливом однієї ідеї про орієнтальну відмінність. І жодна людина, як здається, не звертає особливої уваги на те, що такі широкі визначення, як «іслам» або «Схід», застосовуються в мові як власні назви, обрамлені такими прикметниками та дієсловами, ніби йдеться про живих людей, а не про платонівські ідеї.
Тому не випадково, що головною темою Ґібба в усьому, що він писав про іслам та про арабів, була напруга між «ісламом» як трансцендентним, привабливим орієнтальним явищем і реаліями повсякденного людського досвіду. Як учений і побожний християнин, він зробив свій внесок у «іслам», а не в ті відносно тривіальні (для нього) ускладнення, які виникали в ісламі внаслідок проникнення в нього націоналізму, класової боротьби, індивідуальних досвідів любові, гніву або людської праці. Ніде характер цього внеску, який радше збіднює, а не збагачує предмет свого вивчення, не виступає з більшою {360} очевидністю, як у томі, що має назву «Ворожий іслам?» («Wither Islam?»), виданому Ґіббом у 1932 р. і доповненому його титульним есе. (Він включає в себе також вельми переконливу статтю Массіньйона про північноафриканський іслам.) Ґібб бачив своє завдання в тому, щоб оцінити іслам, його нинішнє становище, його можливий майбутній розвиток. У такому завданні індивідуальні й позірно різні реґіони ісламського світу мали бути не запереченнями єдності ісламу, а її прикладами. Ґібб сам запропонував вступне визначення ісламу; потім, у заключному есе, він спробував висловитися на тему його актуальності та його реального майбутнього. Як і Макдональда, Ґібба начебто цілком влаштовує уявлення про Схід як про щось монолітне, чиї екзистенційні обставини не можна так легко звести до раси або расової теорії; рішуче заперечуючи вартісність расових узагальнень, Ґібб вивищується над тим, що найбільше заслуговує осуду в поглядах попередніх ґенерацій орієнталістів. Ґібб відповідно з великодушною прихильністю дивиться на універсалізм ісламу та на його толерантність, яка знаходить свій вияв у тому, що він дозволяє розмаїтим релігійним й етнічним спільнотам мирно й демократично співіснувати в межах його імперії. Вчувається нота похмурого пророцтва в словах Ґібба, коли він виділяє сіоністів та християн-маронітів серед етнічних спільнот, які існують у ісламському світі, з огляду на їхню неспроможність прийняти співіснування 94.
Але серцевиною Ґіббової арґументації є те, що іслам, можливо, саме тому, що він виражає ту виняткову рису орієнтала, що його
