Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

в 1948 р. Якщо цей араб і має якусь історію, то це та частка історії, якою наділила його (або відібрала в нього — різниця неістотна) орієнталістська традиція, а згодом — традиція сіоністська. Палестина розглядалася — Ламартіном і першими сіоністами — як безлюдна пустеля, що чекає, коли її землю зроблять квітучою. На тих жителів, що її населяли, дивились як на непутящих кочовиків, котрі не мали реального права володіти цією країною, а отже, й не мали ніякої культурної або національної реальності. Сьогодні араба сприймають як зловісну тінь, що переслідує єврея. На цю тінь — оскільки й араби, і євреї є орієнтальними семітами — можна спрямувати всю ту традиційну латентну недовіру, яку західноєвропеєць почуває до орієнтала. Бо ж той єврей, який жив у донацистській Європі, тепер роздвоївся: сьогодні ми маємо єврея-героя, сконструйованого з реконструйованого культу шукача пригод, піонера-орієнталіста (такого, якими були Бертон, Лейн, Ренан), і його повзучу, таємничу моторошну тінь у особі араба-орієнтала, араба, що ізольований від усього, крім свого минулого, створеного для нього орієнталістською полемікою, араба, мов прикутого до долі, що повністю підкоряє його собі й прирікає на низку реакцій, які періодично караються інструментом, що йому Барбара Тучман дала теологічну назву «жахливий і блискавичний меч Ізраїля».

Араб не тільки антисіоніст, він — і постачальник нафти. Це ще одна характеристика, оскільки більшість розповідей про арабську нафту пов’язуються з нафтовим {371} бойкотом 1973 — 1974 pp. (який передусім був вигідний західним нафтовим компаніям та нечисленній правлячій арабській еліті), з відсутністю будь-яких арабських моральних обґрунтувань свого права на володіння величезними нафтовими ресурсами. Якщо ми пропустимо узвичаєні евфемізми, то найчастіше ставлять питання, чому таких людей, як араби, природа наділила можливістю тримати розвинутий (вільний, демократичний, моральний) світ під постійною загрозою. Не знаходячи відповіді на це запитання, як правило, висувають пропозицію взяти нафтові поля арабів під контроль військово-морського флоту західних держав.

В кіно та на телебаченні араб асоціюється або з розпустою, або з кровожерливою безсовісністю. Він виступає там як хворобливо сексуальний деґенерат, правда, спроможний на обмірковані й лукаві інтриґи, але, за самою своєю суттю, схильний до садизму, зради, підлоти. Работорговець, їздець на верблюді, лихвар, смаглявошкірий негідник — ось лише кілька традиційних ролей араба в кіно. Ми нерідко бачимо, як арабський вождь (ватаг грабіжників, піратів, «тубільних» заколотників) люто глипає на взятого в полон західного героя та на його біляву дівчину (обоє в сяйві ореолу мужності й величі) і каже: «Мої люди вб’ють вас, але спершу вони хочуть трохи розважитись». Свої слова він, як правило, супроводжує неодмінною злостивою і підлою посмішкою. Такі типові характеристики шейха, зіграного Валентино. В кінохроніці та на фотостендах араба завжди показують у великих кількостях. Ніякої індивідуальності, ніяких персональних якостей, ніякого особистого досвіду. Більшість картин зображують сцени масового безумства та злиднів або ірраціональних (а отже, й безнадійно ексцентричних) жестів. За всіма цими картинами маячить загроза джихаду. Результат: страх, що мусульмани (або араби) завоюють світ.

Реґулярно публікуються книжки та статті про іслам і про арабів, які ані на йоту не відступають від злостивої антиісламської полеміки, що дійшла до нас від часів середньовіччя й Ренесансу. Немає жодної іншої такої етнічної або релігійної групи, про яку було б дозволено писати або казати все, не наражаючи себе на небезпеку категоричних спростувань і протестів. У курсовому {372} посібнику, виданому 1975 p. студентами останнього курсу Колумбійського коледжу, про арабський курс говорилося, що кожне друге слово в цій мові пов’язане з поняттям насильства і що арабський розум у тій своїй якості, в якій він «віддзеркалений» у мові, вражає своєю бундючністю. Стаття, нещодавно опублікована Емметом Тіррелом у журналі «Гарперс» («Harper’s»), є ще більш наклепницькою й расистською — там твердиться, що араби, за самою своєю суттю, — вбивці й що насильство та обман закорінені в арабських генах 102. А в одній оглядовій статті, що називається «Араби в американських підручниках» («The Arabs in American Textbooks»), ми читаємо просто-таки приголомшливу дезінформацію, там дається опис цілої релігійно-етнічної групи, якому немає рівних за черствістю та бездумною брехнею. В одній книжці стверджується, що «дуже мало людей з цих (арабських) територій мають бодай приблизне уявлення про те, що можна жити набагато краще», а потім її автор невинно запитує: «І що ж усе-таки об’єднує людей, які живуть на Середньому Сході?» І, не вагаючись, так відповідає на це запитання: «Найміцнішою ланкою, яка поєднує арабів між собою, є ворожість — ненависть — до євреїв та ізраїльської нації». В іншій книжці подаються такі відомості про іслам: «Мусульманська релігія, що називається іслам, виникла в сьомому сторіччі. Вона була започаткована багатим бізнесменом з Аравії на ім’я Мухаммед. Він проголосив себе пророком. Він знайшов собі послідовників серед інших арабів. Він сказав їм, що їх обрано для того, щоб вони завоювали світ». Після цих коротких відомостей подаються інші, не менш переконливі й точні: «Незабаром по смерті Мухаммеда його вчення було записане в книзі, яка називається Коран. Вона стала священною книгою ісламу» 103.

Ці дуже приблизні уявлення не тільки не заперечуються, а й підтримуються академічною наукою, чиїм прямим обов’язком є вивчення арабського Близького Сходу. (У зв’язку з цим варто відзначити, що подія в Принстоні, про яку я згадував, мала місце в університеті, що пишається своїм відділенням близькосхідних студій, відкритим у 1927 p., — це найдавніше з таких відділень у нашій країні). Як приклад, можна навести звіт, поданий у 1967 р. Морро Берґером, професором соціології та близькосхідних {373} студій у Принстоні, за дорученням Департаменту охорони здоров’я, освіти та добробуту; він був тоді президентом Асоціації близькосхідних студій (АБС) (Middle East Studies Association (MESA)), професійного об’єднання вчених, що цікавилися всіма аспектами Близького Сходу, «передусім у період, який настав після утвердження там ісламу, з погляду соціології й гуманітарних дисциплін» 104, і було засноване в 1967 р. Він назвав свою статтю «Середньосхідні та північноафриканські студії: досягнення і потреби» («Middle Eastern and North African Studies: Developments and Needs») й опублікував її в другому випуску «Бюлетеня АБС» (MESA Bulletin). Розглянувши спочатку стратегічну, економічну й політичну важливість цього реґіону для Сполучених Штатів і схвально відгукнувшись про кілька проектів заснування урядових та приватних фундацій на підтримку різних програм в університетах Сполучених Штатів, — Освітнього акту національної оборони (National Defense Education Act) від 1958 p. (ініціатива, безпосередньо стимульована запуском першого супутника), встановлення зв’язків між Радою соціологічних досліджень (Social Science Research Council) та Близькосхідними студіями (Middle Eastern Studies), —