Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
«Можливо, румуни, єгиптяни та турки й ненавидять євреїв. Але у французькій вітальні різниця між цими народами не така очевидна, й ізраїльтянин, який заходить у двері з таким виглядом, мовби він щойно вийшов із надр пустелі, скрадаючись, мов гієна, витягши вперед шию, і, вітаючи всіх гордовитим: «Шолом!», цілком задовольняє певний смак до орієнтального [un goût pour l’orientalisme]» 108.
2. Політика культурних взаємин. Хоч і правда, що Сполучені Штати стали світовою імперією лише в двадцятому сторіччі, а раніше нею не були, правдою є також те, що впродовж усього дев’ятнадцятого сторіччя Сполучені Штати виявляли свою цікавість до Сходу в різні способи, які й підготували їхній пізніший, уже відверто імперський інтерес. Не згадуючи про походи на берберських розбійників, здійснені в 1801-му та 1815 роках, зосередимо свою увагу на заснуванні Американського орієнтального товариства в 1842 р. На його перших щорічних зборах його президент Джон Піккерінґ зробив цілком недвозначну заяву про те, що Америка має намір вивчати Схід, за прикладом імперських європейських держав. Суть виступу Піккерінґа полягала в тому, що рамки орієнтальних студій — тоді, як і тепер, — були політичними, а не лише науковими. Читаючи резюме, яке наводимо нижче, відзначмо, як мало залишають сумнівів щодо їхніх інтенцій наступні рядки:
«На перших щорічних зборах Американського товариства в 1843 р. президент Піккерінґ почав свій ретельно підготовлений огляд поля для культивації, привернувши увагу до особливо сприятливих обставин того часу, до миру, який панував повсюди, до вільного доступу до країн Сходу та до значно більших зручностей у комунікації з ними. Світ здавався втихомиреним у дні Меттерніха та Луї-Філіппа. Нанкінський договір відкрив ворота китайських портів. Корабельний ґвинт знайшов своє застосування в океанських пароплавах; Морзе винайшов телеграф і вже виступив із пропозицією прокласти трансатлантичний кабель. Товариство поставило собі за мету сприяти вивченню азіатських, африканських та полінезійських мов і всіх інших проблем, що стосуються Сходу, {381} заохочувати потяг до орієнтальних студій у цій країні, публікувати тексти, переклади й інформацію та зібрати бібліотеку і облаштувати кабінет. Найбільшу увагу було приділено азіатській галузі й зокрема санскриту та семітським мовам» 109.
Меттерніх, Луї-Філіпп, Нанкінський договір, корабельний ґвинт: усе це були сприятливі знаки на імперському небі, що полегшували євро-американське проникнення на Схід. Цей процес ніколи не уривався. Навіть легендарні американські місіонери, що працювали на Близькому Сході в дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях, розуміли свою роль не як визначену Богом, а як накинуту їм їхнім Богом, їхньою культурою, їхнім призначенням110. Перші місіонерські інституції — друкарні, школи, університети, шпиталі і таке інше — сприяли, звичайно, добробутові тих територій, але у своїх специфічно імперських якостях та в своїй підтримці уряду Сполучених Штатів вони не відрізнялися від аналогічних установ на Сході. Під час першої світової війни той факт, що Сполучені Штати виявили підвищений інтерес до сіонізму й колонізації Палестини, відіграв певну роль у залученні Сполучених Штатів до участі у війні: британські дискусії, які відбувалися до проголошення декларації Бальфура (в жовтні 1917 р.) і після неї, віддзеркалюють серйозність, з якою ця декларація була сприйнята в Сполучених Штатах 111. Протягом і після другої світової війни відбулася ескалація інтересу Сполучених Штатів до Середнього Сходу. Каїр, Тегеран і Північна Африка були важливими аренами війни, й саме ця обставина, а також експлуатація тамтешніх нафтових, стратегічних та людських ресурсів, де перед вели Британія і Франція, спонукали Сполучені Штати почати активну підготовку до своєї нової повоєнної імперської ролі.
Не найменш значущим аспектом цієї ролі стала «політика культурних взаємин», як вона була сформульована Мортімером Ґрейвсом у 1950 році. Частиною цієї політики, сказав він, має бути спроба роздобути «кожну серйозну публікацію кожною з важливих близькосхідних мов, надруковану після 1900 p.», спроба, «яку наш Конґрес повинен внести до списку заходів, спрямованих на охорону нашої національної безпеки». Бо йшлося не про що інше, запевняв Ґрейвс (і, до речі, не бракувало {382} вух, які прислухалися до його рекомендацій з великою увагою), як про потребу «кращого зрозуміння американцями сил, які протистоять американській ідеї налагодження тісних контактів із Близьким Сходом. Головні з таких сил — це, звичайно, комунізм та іслам» 112. Внаслідок цієї стурбованості і як сучасне доповнення до більш ретроґрадного Американського орієнтального товариства й виник увесь той великий апарат, який зайнявся дослідженнями на Близькому Сході. Його зразковою моделлю, як із погляду свого відверто стратегічного напряму думок, так і в своїй чутливості до питань державної безпеки та політики (а не тільки до чистої науки, як це часто виставляють), став Інститут Середнього Сходу (Middle East Institute), заснований у травні 1946 p. y Вашинґтоні під егідою, якщо не під цілковитим керівництвом і в рамках структур, федерального уряду 113. З таких організацій виникли Асоціація середньосхідних студій (Middle East Studies Association), могутня фундація Форда та інші такі фундації, розмаїті федеральні програми підтримки університетів, різні федеральні дослідницькі проекти, здійснювані такими установами, як Департамент оборони, РЕНД-Корпорація та Гадсонівський інститут, а також консультативні й лобістські зусилля банків, нафтових і мультинаціональних компаній тощо. Не буде перебільшенням сказати, що більшість із цих установ та програм діяльності зберегли як у своєму загальному функціонуванні, так і в конкретних деталях традиційний орієнталістський світогляд, який розвинувся в Європі.
Паралелі між європейським та американським імперськими дизайнами Сходу (Близького і Далекого) є очевидними. Можливо, менш очевидними уявляються (а) міра, до якої європейська традиція орієнталістської науки була якщо не запозичена, то пристосована, нормалізована, одомашнена, популяризована й доведена до повоєнного розквіту близькосхідних студій у Сполучених Штатах; і (б) міра, до якої європейська традиція сприяла у Сполучених Штатах формуванню серед більшості вчених й в більшості інституцій відповідного напряму думок, стилів дискурсу та орієнтацій, попри сучасну видимість удосконалень, а також застосуванню (знову ж таки) вельми мудрованих, на перший погляд, методів соціологічної науки. Я вже обговорював ідеї Ґібба; слід, одначе, {383} нагадати, що в середині п’ятдесятих років він був призначений директором Гарвардського
