Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Ох, треба було летіти з ним!

Та хіба він узяв би мене з собою? Дозволив би?

Ні, звичайно. Але мене буквально вивертало. Я просто не могла залишатися тут, одна, відчувала, що маю бути зараз там. Поряд з Еллінге.

І, можливо, ми разом щось зможемо. Або помремо – теж разом.

Це здавалося єдиним вірним, єдиним правильним!

Я й не помітила, як одяглася все в той самий костюм для верхової їзди. Як шкода, що в Еллінге немає коней! Треба було залишити свого жеребця.

Адже на даху чергує паладин, навряд чи пустить мене до машини. І внизу, напевно, чергує.

Поспішила до труби, яку Еллінге називав пневмо-ліфтом, або, як він мені пояснив, повітряним. Мовляв, там повітряний потік, посилений Прадою, піднімає або опускає на потрібний поверх.

Я його так само побоювалася та недолюблювала, але це був найшвидший спосіб опинитися внизу. І поки спускалася, перебрала, напевно, сотню варіантів, як дістатися центральної Вежі.

Вже знала, що Розлом знаходиться саме там. Навіть не так – Вежу звели саме на тому місці, де стався Розлом у просторі. І там же зібрали в джерело всю доступну Праду, щоб допомагала закривати цю бездонну дірку.

І загалом вона стояла не дуже далеко від нашого будинку. Ми летіли хвилин п'ятнадцять повільним літом – тоді під час весілля. Але якщо пішки, мабуть, не менше години. А що за цей час може статися...

Внизу, біля входу, теж стояв один з паладинів.

– Дх’ерро? – здивовано промовив він, заступаючи прохід.

– Мені... терміново потрібно до візерунка, – спалахнули в голові слова дх'ера Еніра.

В будь-який час. Адже так? Я навіть пред'явила сяюче татуювання, сподіваючись, що це допоможе.

– Я проведу вас, – одразу озвався паладин.

– Тоді... підвезіть.

– Куди? – насупив брови чоловік із майже рожевою, навіть у нічному світлі, шевелюрою.

– Поки що не знаю, – знизала я плечима.

– Добре. Сідайте в машину, – він махнув рукою, і в одному з саморухливих екіпажів, що стояли на під'їзній доріжці біля будинку, піднялися дверцята.

Я скоріше вмостилася на задньому сидінні, міркуючи, в якому боці Вежа і як не показати, куди саме мені потрібно.

– Куди летимо? – рожевий зайняв місце водія і чекав моїх розпоряджень.

– Туди, – махнула я рукою. Він трохи нахмурився – мабуть, знав, що відбувається у Вежі. Але поки суперечити не став, повільно рушив понад самою дорогою, пригальмовуючи біля найближчих візерунків.

Але я вперто хитала головою, спрямовуючи все далі. І лише коли Вежа була вже майже поруч, стрепенулась:

– Десь тут.

Пам'ятала слова Еллінге, що будь-який візерунок, крім Веж. Тому посилено оглядалася, вдаючи, ніби вишукую щось зовсім інше.

Драхх зупинився, підняв двері.

– Зачекаєте у машині? – пробурмотіла я, вибираючись із салону.

Паладін невпевнено кивнув, оглянув порожню дорогу у затишному світлі нічних ліхтарів.

Я попрямувала до невеликого зеленого куточка з лавкою біля спеціальної плити, на якій цей самий візерунок і переливався сріблястим загадковим світінням. Намагаючись не видавати напруги, наблизилась – той навіть спалахнув при моїй появі, ніби вирішивши підіграти.

І тільки дійшовши до нього, загорнула за плиту та повиту зеленню арку, і припустила у бік Башти.

Розуміла, що часу мало. Незабаром охоронець зрозуміє: щось негаразд. І кинеться мене наздоганяти.

До парку, що оточував Башту, я підбігала під крики «Дх’ерро Ілес! Будь ласка, зупиніться! Дх’ерро Сольгард! Вам не можна туди!»

Мабуть, ніколи в житті так швидко і довго не бігала – не знаю, яка сила несла мене, що я навіть не почала задихатися від нестачі повітря!

Вежу охопило полум'я – швидше магічне, ніж реальне. Зовні творився безлад – у ночі не було видно, що саме відбувається. Але величезні, стрімкі темні тіні, які металися навколо вежі, видавали бій.

За парканом шлях перегородили ще двоє драххів у звичних темних балахонах.

– Вам не можна сюди, дх’ерро.

– Мене... чоловік кличе! – випалила я, не зупиняючись і дуже сподіваючись, що вони не викручуватимуть мені руки.

Чоловіки дійсно поки мене не чіпали, намагалися умовляти словами.

– Мені треба до Сольгарда. Він кличе! – повторювала я, з відчаєм розуміючи, що як підійдуть інші, стануть стіною – то я просто не прорвусь!

– ІВІ! – раптом пролунав голос Еллінге. Я не зрозуміла, як, звідки він звучав, ніби розносився над парком, виходячи із самого серця Башти.

Драххи переглянулися, явно не чекаючи нічого подібного.

– Пропустіть Ілес! – прогримів Сольгард.

Не встигнувши замислитися, я кинулася між чоловіками, поки вони з подивом пригальмували.

Він кличе мене, я потрібна йому! Він відчуває, що я тут!

Куди бігти? Еллінге казав, Розлом знаходиться внизу, в землі. Але на весільній церемонії я пам'ятала, що в залі ніяких сходів униз не було. Та й дверей теж, хіба що непомітні.

Отже... вхід до Розлому десь в іншому місці? Зовні?

Вежа тремтіла і ніби вкрилася темними тріщинами, крізь які лилося те магічне світло. Зблизька стало ясно видно, як гігантські туші стикалися одна з одною. Витончені дракони та потворні хірри билися на смерть.

Та це ж прорив! І якщо тварюки розбредуться Драхханом, а потім Інемаром... Це ж буде кошмар!

Мама, Картер... хто захистить людей?

Тільки вони, тільки драххи.

Які прибували звідусіль, вставали пліч-о-пліч зі своїми сородичами.

Де ж Еллінге? Я боялася, що охорона парку схаменеться, вирішить не виконувати такий дивний наказ Намісника. Що з'являться паладини, яким належить мене охороняти. Та й неприємні думки почали закрадатися: з чого Сольгарду мене звати? Скоріше вже наказав би схопити і відвезти додому...

Але це лише дужче штовхало вперед. Я потрібна йому, навіть якщо кликав мене не він, якщо знову якийсь хірр вирішив заманити мене обманом, я не залишу свого чоловіка! І поки інші не дійшли тих самих висновків, рвалася вперед.