Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– На жаль, самої сили не вистачає, щоб... не так багато, як хотілося б.

Енір вчасно прикусив язика, але Сольгард, мабуть, зрозумів усе, що він не сказав. Ледь вловимо спохмурнів, дуже намагаючись не подати виду. Але я, мабуть, також зрозуміла: не вистачить, щоб народити. Мало Іньє, мало жіночої сили, необхідної, щоб виносити дитину.

– Якби ви залишилися за межами Візерунків, – обернувся до мене, – можливо, скинули б вагітність, навіть не підозрюючи про неї. Але тепер вам у жодному разі неможна покидати наші міста. Щойно візерунки почнуть реагувати...

– Реагувати? – не зрозуміла я.

– Ви помітите. Проходячи поряд, відчуватимете їх. Вони змінюватимуться. Тягтимуться до вас. І якщо раптом стане погано – обов'язково йдіть до найближчого, він насичить силою. Дх’ер Сольгард розповість, де які є.

Енір глянув на Намісника і раптом простягнув якийсь прямокутний предмет:

– Завжди, будь-коли зв'язуйтесь зі мною, якщо щось не так.

– Дякую, – озвався Еллінге.

Та це ключ, щоб зв'язатися з ним через екран! Тобто вони мають на увазі, якщо Еллінге не буде поряд?

Ні, ні, мені не хотілося думати про це!

– А якщо не вагітність, то – що? – все ж таки не втрималася я.

Лікар помовчав, дивлячись на Еллінге. Навіть губами пожував, ніби думаючи, чи казати мені. Після все ж таки зважився:

– Значить, щось витягує вашу силу Іньє. Якщо ви не вагітні – розбиратимемося, що. Не турбуйтеся, ми знайдемо спосіб захистити мати майбутнього Намісника, – посміхнувся і додав: – За тиждень чекаю на вас.

Попрощавшись, ми вийшли за двері.

Коридором мчав дрібний хлопчик – років, може, трьох-п'яти, у перекладі на людський вік. З вогненно-рудою шевелюрою, що горіла у сонячних променях. І напевно врізався б у мене, якби чоловік не ступив уперед, виставивши перед собою долоню.

Хлопчисько, врізавшись у неї, відскочив і, здається, лише зараз уперше побачив нас на своєму шляху. Злякався...

Щойно перед нами була звичайна дитина, і раптом обросла крилами, роздулася в кілька разів, паща витягнулася та плюнула вогнем. Все в ту ж виставлену долоню Еллінге.

– Андіре, куди ти! – з-за повороту вискочив ще один драхх у такому самому, як у лікаря, комбінезоні. Зловив роздутий м'ячик, кинув на нас погляд:

– Вибачте, дх'ере, дх’ерро, – одразу ж, заспокоюючи заревілого в усі драконячі легені малюка, поспішив сховатися за тим самим поворотом.

– Він що... хворий? – прошепотіла я.

– Мабуть, – відповів Еллінге. – Наші діти часто народжуються хворими і перший час проводять тут... якщо не постійно, то як часті гості.

Зітхнувши, я мовчала, поки ми йшли до сходів. І лише там взяла чоловіка за руку, вказуючи вниз:

– А давай... прогуляємось пішки?

Еллінге кілька хвилин розглядав мене, і я вже очікувала, що відмовиться. Але він несподівано кивнув, міцніше перехопив руку і повів униз.

Поки спускалися, через особистий дрібний екран зв'язався з Бреном, сказав, щоб той повертався додому.

– Про які візерунки говорив дх'ер Енір? – поцікавилася я, тільки-но прозорі двері випустили нас на вулицю.

– Будь-які, ніатарі. Всі візерунки Драххана створені, щоб утримувати крихти Іньє, живити наших дружин. Ти можеш підійти до будь-кого, який вважаєш привабливішим. Вони можуть притягувати вас під час вагітності – не відмовляйся, слухай себе. Я покажу тобі біля дому найближчі. Тільки не в Башти, це – охоронний контур, там Іньє та Маньє зливаються в силу Прада.

– А те джерело, про яке ти говорив – у найголовнішій? Де відбувалася наша церемонія?

– Так. Поруч із Розломом.

– А чому я ніколи не бачила на ваших вулицях дітей? – поставила запитання, яке останнім часом не виходило з голови.

Еллінге з подивом підняв брови.

– Дітей бережуть. Охороняють. Для них обладнані спеціальні майданчики, з яких вони не зможуть полетіти.

– Туди... не можна заходити?

– Хочеш подивитися?

– Звісно. Хочу хоча б уявити, де зростатиме моя дитина.

Еллінге міцно обійняв мене.

– Ідемо, подивишся.

Ми звернули з центральної вулиці, пройшли парком, в якому навіть зустріли кілька пар, які теж прогулювалися. Деяких ніатарі я впізнала – колись бачилися мигцем на прийомах, ще у світі людей.

Тепер я розуміла, чому нам не можна підтримувати стосунки. Згадала Уліну... Щоб не наганяли страху одна на одну, не намагалися об'єднатися та разом втекти. Щоб якнайдовше не знали про свою долю.

Зітхнувши, струснула волоссям. Все-таки це мій вибір. Свідомий та добровільний. І цим я відрізняюся від решти.

Еллінге мовчав, міцно утримуючи мене за талію.

Зустрічні віталися з нами, шанобливо кланялися Наміснику. Дехто навіть ставав на коліно, надаючи якісь свої знаки уваги.

– Розкажи мені про вашу... ієрархію, – попросила я. – Про стосунки між драххами. А ще я хочу вивчити вашу мову. І... мені потрібний буде зошит.

– Зошит? – здивувався він.

– Хочу всього дізнатись та залишити синові... те, що я зможу йому дати. Ви-но вчите по-своєму, це зрозуміло, але мені хочеться, щоб коли він шукатиме свою ніатарі...

Горло раптом перехопило і я не змогла продовжити.

– Тобі не потрібні зошити, – озвався Еллінге. – Я навчу тебе робити записи.

Згадалася та дівчина, його мати. Записи... так, мабуть, це навіть краще. Напевно, вона багато йому залишила... і ці записи я теж хотіла б подивитися.

– І... Ти ж не заперечуватимеш, щоб мама з Картером до мене приїхали? Якщо мені не можна покидати Драххан.

– Постараюсь влаштувати, – кивнув Еллінге, як мені здалося, трохи похмуро.

Ну, я розумію, що не належить. Але в решті решт, нічого же жахливого?

Ми йшли досить довго, і я з нетерпінням почала озиратися.

– Вже поряд, – усміхнувся Еллінге.

Попереду, осторонь від основних доріг, височіла група будинків-веж. Між собою їх з'єднував такий самий мур – начебто скляний, але зазирнути зовні не вдавалося.