Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– Я зроблю все, щоб цього не сталося, Іві.

Дівчина права. Розумна, прониклива ніатарі.

Вже надто пізно. Він надто надовго залишив Розлом відкритим. Вона ще не знає, що він не має навіть цих дев'яти місяців. Гароль більше не курирує ніатарі, не допускається до Вежі. Але будь-який поштовх Хаосу може спровокувати збільшення Розлому.

Сольгарду дуже хотілося думати, що Сгер та Гароль досить розумні, щоб не робити цього спеціально. З яким задоволенням він вигнав би обох і всіх їхніх прихильників, яких встигли зібрати за кілька років!

Але трапся щось із Розломом зараз, і загинуть усі. Весь Ерсе. Якщо не буде кому його утримати.

Еллінге Сольгард вже кілька днів ламав голову над цією дилемою. То збирався вигнати зрадників. То зупиняв сам себе, марно розшукував того, хто міг би зайняти місце біля Розлому.

Багато, дуже багато драххів, як Крафф, у яких сильна Маньє. Але при цьому сама Прада майже не відгукується їм.

Це все хіррові тварюки винні. З того часу, як забрали всю Іньє, Прада зникає з крові драконів.

Ілесс мовчала, він тримав її за талію, усвідомлюючи, як мало часу в них залишилося. Але весь його він проведе із нею. Навіть зателефонував до парламенту, відклав поточні справи. Вже там-но точно якось впораються без нього.

Тільки Розлом неможна було залишати надовго.

Попереду з'явилася знайома синя шевелюра. Крафф з Уліною, легкі на згадці.

Вона вагітна. У татуюванні – червонуваті вкраплення іншого кольору. Зовсім не нагадує колір батька.

Цікаво, чи розповів їй Крафф, чи все ще намагається зберегти її спокій? Він би, Еллінге, такій ніатарі теж не поспішав нічого пояснювати. Хіба що Сгер постарався.

– Іві? – здивовано вигукнула Уліна. Ілес вимучено посміхнулася. Їй дуже не хотілося зустрічатися, розмовляти з ними... але як дружина Намісника, вона привіталася з гідністю та спокоєм.

– Доброго вечора, Уліно, Краффе.

Еллінге зітхнув. Хлопчик все ще був закоханий у неї. В його ніатарі. Він бачив це по блиску в очах, трохи рваних рухах і неусвідомленому жесту, з яким Крафф відсторонився від власної дружини.

Дракон усередині рвав і метав, але людина стримувала його, розуміючи. Як можна не закохатися в неї, його ніатарі? Вона ж най... най...

Не підібравши слів, Еллінге лише міцніше притиснув її до себе за талію, підсвідомо показуючи, що ця жінка – його.

– Тебе... е-е-е... – Уліна покосилася на Намісника і виправилася: – Ти повернулася?

– Повернулася, – йому подобалася гордість, з якою відповідала його дружина. – Все обдумала і зрозуміла... що це велика честь – стати матір'ю майбутнього Намісника Ерсе.

Адже вона знала! Знала, його ніатарі, що чекатиме Намісника. І все одно пішла на це.

Сольгард ще міцніше притис її до себе. Якби він міг розплатитися сам за їхню спільну долю! За її повернення! Еллінге все витримав би.

– Не факт, що саме він стане Намісником, – Уліна знову зиркнула на нього. Гм, схоже, плекає надію, що саме її дитина виявиться наділена силою.

– Не факт, – поступилася Іві.

Еллінге багато чого міг би сказати про те, що з покоління в покоління сила Маньє передається по чоловічому роду і з кожним разом тут, на Ерсе, вона слабшає. Це вдома Прада текла вільно і могла відзначити будь-кого. Але не тут. А вже червоний колір її татуювання говорить про те, що навіть від свого батька дитина взяла замало.

Втім, як і Іві, він не переконуватиме її. Залишить цю сумнівну честь чоловікові. Якщо той колись наважиться їй розповісти.

Сольгард не хотів думати ще й про це. Не хотів витрачати час на них. Він вів свою ніатарі додому, щоб насолодитися кожною відміряною миттю. Любити її та показувати нові грані, вищі вершини задоволення, пізнавати її тіло та душу. Знову і знову називати її своєю.

Еллінге збирався розповісти все, про що їй так хочеться дізнатися. Навчити мові драххів, скільки встигне. Допомогти зробити записи для їхнього сина.

А потім сталося те, що все змінило.

***

Кілька днів ми провели з Сольгардом, розлучаючись лише на короткі години, коли він ішов до Розлому.

Наново впізнавали один одного, чоловік показував мені будинок, навчав працювати з приладами, включав записи, що залишилися від батьків.

Вже розуміючи, що трапилося з його батьком, я не ризикувала розпитувати про це. Але щоразу не знаходила собі місця, відпускаючи Еллінге до Розлому.

Мої уподобання в їжі дійсно змінилися, татуювання розгорялося все яскравіше, і я чекала нового візиту до доктора Еніра з тривогою та нетерпінням.

Але так і не дочекалася.

Якось уночі, на шостий чи сьомий день нашого майже щасливого сімейного життя, коли ми спали в обіймах одне одного, тісно сплівшись гарячим клубком з рук та ніг, чоловік несподівано різко прокинувся.

– Що? – пробурмотіла я, сонно розплющивши очі.

– Не знаю, – Еллінге підвівся, пройшов до шафи і почав швидко одягатися.

– Розлом? Так? – сон як рукою зняло, я схопилася, кутаючись у тонке покривало.

Він глянув на мене. Ступив крок, торкнувшись підборіддя.

В його очах плескалося стільки смутку... Сольгардові не вдалося його приховати, як не намагався.

– Мої паладини захищатимуть тебе та нашого сина до кінця. До останнього подиху, – промовив тихо.

– Ти повернешся? – вчепилася я в нього. – Пообіцяй, що повернешся!

– Я зроблю все, щоб повернутись. До тебе, – швидко поцілувавши мене, він стрімко вийшов зі спальні.

А я залишилася метатися порожньою вежею, не уявляючи, чим можу допомогти моєму чоловікові.

***

Він прощався. Йшов, знаючи, що тепер точно не дозволить Хаосу поглинути цей світ. Тому що тут вона, його істинна. І його син. За них він віддасть життя.

Іві не вірила, сумнівалася. Але її Візерунок вже майже набув форми візерунка вагітної. Бентежило тільки те, що завагітніла вона за стінами. І що храмовники могли піддати дівчину якомусь впливу, нікому не сказавши. Чого ще чекати від тих, хто готовий зв'язатися з Хаосом?