Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Для тих, хто бився, я була дрібною, непомітною билинкою, на мене не звертали уваги, і я тільки намагалася триматися дерев, щоб ненароком не розчавили.

Вдивлялася, вишукуючи вхід, намагаючись дотримуватися хоча б відносно безпечної дистанції. І, нарешті, побачила отвір, з якого виривалося мертвенне магічне світло.

Лапи тупотіли, дерева валилися, але я проривалася між ними за своїм серцем, яке прагнуло туди, на допомогу коханому чоловікові. Десь мелькали паладини, хтось кликав мене, над Баштою стояв гуркіт і рик, і все змішалося, занурюючись у хаос.

Увірвавшись у отвір, я зупинилася. Насилу віддихалася, вхопившись за живіт. До горла приливала нудота.

Змахнувши неслухняне волосся, озирнулася. Намацала поглядом гвинтові сходи, що тікали вниз уздовж зовнішньої стіни. Саме звідти рвалося магічне світло, а ще я відчувала, просто знала, що Еллінге там.

І, не марнуючи часу, кинулася далі. До свого чоловіка.

Зверху пролунав шум, голоси: схоже, паладини все ж таки кинулися за мною. Якщо не повернути, то прикрити, як присяглися Наміснику.

Увірвавшись униз, прямо в центр зали, я на мить загальмувала.

Стіни, прості необроблені кам'яні брили ніби змикалися навколо величезної тріщини у просторі, що іскрила, сочилася липкою енергією. Ця енергія постійно змінювалася, переливалася яскравими фарбами, але все одно викликала якесь глибинне, підсвідоме неприйняття.

Там, усередині цієї липкої сили, немов у краплі смоли, парував Сольгард. Розкинувши руки і ноги, напружуючи могутні плечі, розкидавши довге синє волосся.

І ще один вискочив звідкись із напівтемряви:

– Іві, йди до мене, я тебе захистиму!

– Іві, йди звідси, це ворог! – загарчав другий, з Розлому, і засіпався, марно вириваючись із липких обіймів Хаоса.

Я завмерла, намагаючись збагнути, хто ж із них справжній і хто мене насправді кликав!