Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
Тримай мене, коханий, будь ласка, тільки тримай... Не відпускай, ніколи більше не відпускай... Ти ж сильний. Ми вже стільки пройшли. Будь ласка, тримай. Ти впораєшся.
Не знаю, як довго я кружляла в різнобарвному вихорі. Жіночі обличчя, очі, голоси, волосся вилися навколо, кудись звали, щось намагалися передати. Тіло ломило – у ті рідкісні моменти, коли я починала його відчувати. Крізь мене ніби мчала і мчала неймовірна сила.
Якимось чином я бачила вулиці Драххана, відчувала себе потоками чистої енергії, відчувала кожен візерунок, що збирав Іньє. І лилася вперед, по світу Ерсе, розчиняючись, уносячись все далі від синьоволосого Еллінге.
Чула його поклик. Грізний рик мого коханого дракона. Відчувала його Маньє, з яким ми тепер були сплетені. І відчайдушно, усіма силами рвалася назад, у рідні обійми.
Але Іньє продовжувала виливатися з відкритої діри Розлому, розтікатися по Ерсе, ніби всі жінки, яких заманили у свої тенета хірри, зібралися там, на вивороті світу, і вирішили допомогти своїм чоловікам, що залишилися тут. Повернути їм те, що в них вкрали.
Іноді, здавалося, я приходила до тями. Не розуміла, де я і що відбувається, але завжди бачила поряд обличчя чоловіка. Воно схилялося до мене, торкалося губами скроні. Рука тримала руку. А синьо-срібна сила невідривно кликала. Утримувала тут, на хиткій грані небуття.
Якоїсь миті за коханим обличчям, очима змалювалися скляні стіни, і я впізнала нашу спальню.
Еллінге, що сидів біля ліжка. І доктора Еніра, який схилився до приладу, дуже схожого на ті, в лікарні.
– Що... – почала я, але запитань було надто багато, а голос виявився настільки слабким, що я так і не обрала, яке важливіше.
– Іві! – Еллінге провів рукою по моїй щоці. Одразу ж підніс до губ води, притримав голову, і я жадібно припала до келиха.
– Стан стабілізувався, – озвався Енір.
– Що трапилося? – все ж прохрипіла я.
– Іньє, – голос Еллінге сіпнувся, на губах з'явилася посмішка, – повернулася. Не знаю, що ти зробила, Іві, але вона ринула з Розлому. Вже кілька днів весь Драххан сяє, як при феєрверку, кожен візерунок світиться.
– І... що це означає?
– Що у світі стало більше жіночої сили, – озвався лікар. – Що, можливо, нам вдасться відродити наш народ. Щоправда, не уявляю, як вам самій вдалося вижити... Вважатимемо це дивом, – Енір розвів руками, повертаючись до показань своїх приладів.
А я глянула на Еллінге. Підняла руку, і він одразу стиснув її.
Я точно знала, що саме допомогло мені повернутися. Точніше, хто...
– Тобто... тепер не потрібні будуть ніатарі?
– Як це не потрібні? – озвався лікар. – Потрібні, звісно. Але вибиратиме їх тепер Іньє. І... можливо, вони... ви перестанете вмирати.
– А... дитина? – я торкнулася живота. Мені ж здалося, я відчула його... Що з моїм малюком?
– Ви вагітні, дх’ерро Ілес, – губи лікаря теж розтягнулися в посмішку. – Ваша особиста Іньє виявилася досить сильною, щоб ви змогли завагітніти за стінами наших міст. Щоправда, навряд чи настільки, щоб виносити дитину. Але тепер, після того, як крізь вас пройшла вся Іньє... тепер у вас достатньо жіночої сили, щоб народити здорового спадкоємця дх’еррові Сольгарду.
Татуювання на руці виблискувало, як святкова гірлянда, усіма кольорами веселки! Відкинувши покривало, я глянула на свій живіт. Такий самий плоский, нічого не видно.
– Що це?! – вигукнула, виявивши на ньому цілу мережу візерунків.
– Спеціальний захист, – лікар притримав мою руку, обличчя стало серйозним. – Іві, коли наші жінки народжували дітей, вони вчили їх обертатися ще в утробі. На жаль, людські ніатарі не можуть зі зрозумілих причин дати їм цього. Такий візерунок обмежує оберт дитини всередині матері, тому що це її вб'є. Саме тому вони народжуються не цілком... здоровими і вчаться обертатися вже згодом. Як можуть. Обов'язково слідкуйте за ним, якщо знадобиться – оновлюватимемо.
Я кивнула, Еллінге стиснув зуби:
– Я простежу.
Посміхнувшись, я втомлено прикрила очі. Принаймні, про те, що він знову піде в Розлом, зараз не йшлося. Решту дізнаюся пізніше.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно