Дозволь бути поруч - Адалін Черно

— Як почуваєшся? — голос Макара звучить поряд.

— Нормально.

Очі розплющити я не наважуюсь, тому зосереджуюся на відчуттях. Здригаюсь від бризок чогось холодного на моє чоло й чекаю, що почне пекти, але нічого цього не відбувається.

— Це знеболювальне, — пояснює Ізмайлов. — Так ти навіть уколу з анестезією не відчуєш.

— Що, зовсім?

— Майже.

Болю я зовсім не відчуваю. Коли за пів години мені повідомляють, що все закінчилося, я шоковано розчиняю повіки й зустрічаюся поглядом із Макаром. Він дивиться на мене згори вниз. Нижня частина обличчя прихована маскою, але навіть так я розумію, що він усміхається.

— Полеж ще кілька хвилин і можеш вставати. Мариша проведе тебе до чоловіка, — Ізмайлов підморгує, а за мить встає зі свого місця й виходить із кабінету.

— Можете підводитися, — сухо наказує Марина. — Обережно, може в голові запаморочитися.

Було б непогано допомогти мені підвестися, але вона цього, зрозуміло, не робить. Я сідаю на канапці, Марина задоволено киває і вказує на двері.

— Нам час. Пацієнтів дуже багато, а рук не вистачає. Я виведу вас у коридор і побіжу допомагати іншим.

— Добре.

У коридор виходимо разом. Марина саджає мене на стілець біля кабінету й одразу йде, а я розгублено визираю Германа. Він сказав, що тут чекатиме, але його немає. Злякався мого розпухлого носа і втік?

Збираюся набрати Стаса, щоб забрав мене з лікарні, але не встигаю. Макар зупиняється поруч зі мною, дивиться уважно:

— Ходімо, відвезу тебе додому. Хлопчик твій поїхав. Сказав, що йому терміново треба й попросив переказати тобі, що шкодує.

— Я зателефоную братові, він мене забере.

— Облиш, Олю. Я додому, мені не важко тебе підвезти.

Поки я думаю, неподалік група чоловіків напідпитку починають співати й вітати один одного з Новим роком.

— Залишатися тут небезпечно, лікарі нарозхват, медсестри теж. За тобою просто не буде кому пригледіти, поки брат їде. Ходімо.

Так і не отримавши від мене відповіді, Ізмайлов розвертається і йде до виходу, а група чоловіків співають знову. Я підводжусь на ноги й швидко йду за Макаром. Я б ні за що не погодилася, але краще з ним в автомобілі, ніж залишитися наодинці з натовпом мужиків напідпитку.

Про куртку я згадую, лише коли виходжу надвір і потрапляю під великий снігопад. Від несподіванки хапаю холодного повітря й широко розплющую очі.

— Зовсім здуріла йти роздягненою? — чую зовсім поруч.

Макар забирає з моїх рук куртку і швидко допомагає мені вдягнутися. Майже як шість років тому він збирає поли тканини попереду мене, тягнеться до каптура й ховає копицю мого кучерявого волосся. На мить мені здається, що він присяде і вставить змійку в замочок, а потім потягне його вгору. Коли ми були разом, я жодного разу не застібала верхній одяг сама. Цього разу Ізмайлов, природно, цього не робить. Загортає поли куртки й прибирає руки, наказуючи:

— Ходімо!

Його автівка припаркована за кілька метрів від клініки. Макар дістає брелок, знімає блокування й відчиняє для мене дверцята переднього сидіння. Я миттю пірнаю в салон, а за хвилину грюкають сусідні двері. Ізмайлов відразу ж вмикає обігрівач, заводить двигун і ми виїжджаємо зі стоянки.

За кілька хвилин мені стає спекотно, і я стягую каптур куртки з голови.

— Навіть не запитаєш адресу?

— Підозрюю, ти зупинилася в батьків.

— У брата, — виправляю Ізмайлова. — Але адреса та сама.

— Стас живе з батьками?

Я крадькома дивлюся на Ізмайлова. Він не знає, що мама з татом загинули? Де він був весь цей час? Чи настільки загруз у роботі, що навіть новини не дивився?

— Їх більше немає, — говорю тихо, намагаючись не згадувати, що тоді всім довелося пережити.

Западає тиша, після якої Ізмайлов чортихається й каже:

— Пробач. Не знав.

— Мої батьки розбилися в автокатастрофі трохи більш ніж рік тому. Здивована, що ти не знаєш.

— Я повернувся пів року тому. До цього навчався і практикувався за кордоном.

— А мати? — запитую. — З нею все гаразд?

Ми не були близькими з його матір’ю через те, що вона мала слабкість до алкоголю. Коли ми з Макаром зустрічалися, найнеприємнішим моментом була саме його матір. Я не любила до нього приходити, не хотіла її бачити й терпіти не могла запаху перегару, який незмінно вчувався у них у квартирі. Я кохала Макара, але ненавиділа його матір.

— Вона вийшла заміж, якщо можна так сказати, — Макар криво посміхається.

— Вона більше не п’є? — вилітає з мене.

Я миттю шкодую про кинуті слова. Запитала, не подумавши, а тепер мені дуже ніяково.

— Два роки в зав’язці. Щойно гроші з’явилися, визначив її до клініки. Особливо не сподівався, що вдасться, вона пила понад десять років, але зустріла там свого нинішнього чоловіка. Не п’ють разом. Тримаються.