Дозволь бути поруч - Адалін Черно

— Проходьте, — каже Марина моєму «чоловікові» за дверима.

За хвилину до кабінету заходить Герман. Звісно він мені не чоловік і навіть не коханець. Подруга нас познайомила на весіллі. Підморгнула мені, зараза, й залишила з ним наодинці. Ще і прошепотіла на вухо щось схоже на «розважайся, він дуже класний».

— Олю, — він безпомилково помічає мене на канапці. — Мені Богдан подзвонив, я одразу ж приїхав.

— Залишимо вас, — каже Макар, виштовхуючи з кабінету Марину.

Ми з Германом залишаємось наодинці. Я зовсім не знаю, як поводитися з ним. Усі можливі способи відшити хлопця на ньому я вже випробувала, але він все не відчепиться. Намагається дбати про мене, допомагає, кличе в кафе й навіть квіти тягає. Іноді сам, іноді замовляє через кур’єрську службу.

— Що лікарі кажуть? — одразу ж насідає він, оглядаючи моє опухле обличчя.

— Перелом. Чекаємо на анестезіолога, щоб зашити розсічену шкіру.

— Може, щось потрібне? Гроші, ліки, знайти анестезіолога?

Я не встигаю рота розкрити, як Герман додає:

— Поговорю з лікарем.

Зупинити його я, певна річ, теж не встигаю. Поки він говорить у коридорі з Макаром, я нагадую собі поговорити з Лєрою та Богданом. Я не просила такої настирливої ​​турботи про своє особисте життя. Дзвонити Герману й повідомляти про мою біду не було жодної потреби.

Про мене є кому подбати, до того ж я не хочу даремно давати йому надію. Він і так уже подумки зі мною одружився, а я жодного разу не відповіла на його залицяння, якщо не брати до уваги того поцілунку в його автомобілі після весілля. Я була п’яненькою, а він — наполегливим. Знала б, що після цього він не відчепиться, тримала б язик за зубами. Герман непоганий хлопець, але проблема саме в останньому. Він — хлопець, а я жінка. Він на чотири роки за мене молодший, але річ навіть не в цьому.

Я не консервативна, припускаю можливість стосунків із молодшим чоловіком. Уся річ у тому, що в Германа значно більше спільних інтересів із моїм п’ятирічним сином, ніж зі мною. Гера освічений, розумний, працює в просунутій компанії й заробляє чимало. Проблема в тому, що поруч із ним я почуваюся старенькою. ІТ-сфера, певна річ, накладає відбиток, але я чомусь впевнена, що вся річ у мені. Я не роблю жодного кроку назустріч, крім злощасного поцілунку в автівці. Тепер тільки звинувачую себе за нестриманість.

— Олю! — Герман вихором уривається до кабінету. — Я про все домовився. Незабаром тебе прооперують.

Слідом із серйозним виразом обличчя заходить Макар.

— Шкода, але дозволити вам тут перебувати я не можу, — каже Ізмайлов. — Прошу залишити приміщення.

— Я прийду після операції, — повідомляє Герман. — Чекатиму звісток у коридорі.

Щойно за ним зачиняються двері, Ізмайлов підходить до мене, дістає з кишені складені вдвічі купюри і простягає їх мені.

— Що це? — невтямки дивлюся на гроші в його руці.

— Гроші. Хлопчик твій дав. Щоб я вплинув на швидкий приїзд анестезіолога.

— Ти взяв гроші?

Ізмайлов важко зітхає, хитає головою.

— Іноді простіше взяти гроші, ніж щось пояснити. Віддаси йому після операції, нехай поки що думає, що в нього все під контролем.

Ізмайлов кладе гроші на канапу, не дочекавшись, поки я їх візьму. Мені чомусь стає соромно за дії Германа, хоч я розумію, що він серед родичів пацієнтів такий не один. На жаль, але наш менталітет невикорінний. Ми завжди вважали й будемо ще довго вважати, що гроші в цьому світі відчиняють усі двері.

— Він не мій чоловік, — чомусь повідомляю Ізмайлову.

— Думаєш, я не зрозумів? Ти, звісно, самостійна й тепер тобі ніхто не диктує, з ким зустрічатися, але це, — він киває на двері, — перебір.

— Що означає перебір?! — вигукую.

Герман і справді не підходить мені в чоловіки, але те, що Макар дозволяє собі про це сказати — це теж нікуди не годиться.

— Ти його переросла, — вже спокійніше вимовляє Ізмайлов. — Але хлопчик думає інакше.

— Припини, — вимагаю. — Інакше я подумаю, що ти ревнуєш.

— Це просте занепокоєння, — байдуже зауважує Макар. — Вибач, якщо перегнув.

Від подальшої розмови нас відволікає Марина. Вона заходить до кабінету, штовхаючи попереду візок.

— Привезла все, як ви просили, — повідомляє з усмішкою.

— Вези в перев’язувальну, — Макар киває на двері ліворуч, а потім пильно дивиться на мене. — Викликати анестезіолога не вдасться. Доведеться шити так.

Я ковтаю, стискаю руки в замок і починаю швидко окидати очима кабінет. Я погано переношу уколи, не кажучи вже про те, щоб шити рани при тямі.

— Немає якоїсь седації? — питаю з надією. — Я не витримаю… ось так…

— Доведеться, — Ізмайлов підходить ближче. — Спробуй про це не думати. Ти практично нічого не відчуєш, я взяв найкращі знеболювальні, але якщо почнеш нервувати, нічого не вдасться. Просто заспокойся, гаразд? Тобі не буде боляче, я зроблю все обережно.