Дозволь бути поруч - Адалін Черно

— Мамо, це що? — Тимофій обережно торкається мого носа.

— Пластир.

— Під ним ранка, так?

— Так. Учора мамі вбили бактерії, а зверху наклеїли пластир, щоб вони не з’явилися знову.

Попри мої очікування, син мене не злякався, хоча вранці я виглядала не краще. Навпаки, синці стали яскравішими, а набряк більшим. І в такому вигляді мені сьогодні їхати до лікарні.

— Настя сказала, що тебе залишать у лікарні, — з докором каже син. — Довелося лягти без тебе.

— Мене відпустили, але було пізно, і тому я тебе не будила.

— А що ми сьогодні робитимемо? — з цікавістю запитує, перемикаючись.

— А чого б тобі хотілося?

— Пограти в сніжки та погуляти. Санта мені сніжколіп приніс, треба його випробувати.

— Я попрошу дядька Стаса пограти з тобою. Він Даню візьме, підете разом. Я не зможу, сонечко, мені до лікаря треба і з таким носом у сніжки грати мені не можна.

— Чому?

— Ти ж не хочеш, щоб він став більшим?

— Ні-і-і, — тягне син. — Пограю зі Стасом. А з тобою підемо в кафе, так?

— Так, хто це в нас тут у кафе проситься, га? — до кімнати заходить Настя. — Ми для кого стільки їжі готували?! Ану швидко вниз на сніданок. Там дядько Стас усім вичавлює апельсиновий фреш.

Тимофія здуває за мить. Фреш з апельсинів він просто обожнює, тому мчить вниз, варто було почути, що його готують. Я з вдячністю дивлюсь на Стасю. Пояснити синові, чому ми поки що не можемо нікуди вийти, мені складно. Я не звикла йому відмовляти, а коли ми їхали сюди, обіцяла йому проводити з ним більше часу.

— Стас поснідає і відвезе тебе до лікарні. Ми з Лєрою вже домовилися доглядати за Тимошею разом.

— Дякую вам. Я не знаю, як би розважала його сама. Куди мені з таким обличчям на прогулянки й у кафе?

— Стас уже розпланував два тижні відпустки, включивши в розваги й Тимофія, тож не хвилюйся, йому нудно не буде, а ти зможеш і попрацювати, й відпочити.

Видавництво вимагає від мене завершення книги до кінця лютого, а в мене готово лише сімдесят відсотків. І працюю я над книгою вже понад пів року. Я сподівалася надихнутися різдвом, аурою свята й дописати, нарешті, роман, але зранку відчуваю абсолютну апатію й небажання навіть відкривати ноутбук. Сподіваюся, до вечора це зміниться.

За годину я виходжу з кабінету лора з невеликим аркушем, на якому виписано рецепт на знеболювальні. Жодних особливих процедур мені не приписали. Прикладати холодне і приймати знеболювальні — ось і все лікування. А ще з’явитися за тиждень.

Брат чекає на мене в холі. Поїхав зі мною й навіть у лікарню зайшов, щоб дочекатися і провести потім до автівки.

— Що сказав?

— Загоїться, — усміхаюся. — Тільки пластирі треба міняти й за тиждень з’явитися. І шви зняти приблизно в той же час.

— Приїдемо. Ти ж у нас будеш поки що? На квартиру не поїдеш?

Залишатися в брата я не планувала, але виходу не маю. Найближчим часом я не зможу забезпечити Тимофію регулярні прогулянки й розваги, а Стас живе у великому будинку й син зможе погуляти у дворі.

— Залишуся. Настя сказала, що ти розпланував розваги.

За кілька кроків до виходу, з кабінету несподівано виходить Макар, і ми стикаємося з ним ніс до носа.

— Олю? Була в лікаря? Як самопочуття?

Збентежена його різкою появою, не відразу знаходжуся з відповіддю, а за мить, коли я тільки склала слова в речення, брат відсовує мене вбік і штовхає Макара в груди.

— Щоб я тебе поруч із нею більше не бачив, — чую розлючений голос Стаса.

— Стасе, — я смикаю брата за рукав, намагаючись заспокоїти.

На нас уже дивно позирають, а уваги, як ви розумієте, мені зовсім не хочеться. Сховатись би… або вдати, що мене тут немає.

— Стасе, — хапаю його за руку, відтягуючи від Макара.

За якусь мить мене відтісняють убік, а Стаса скручують і грубо ведуть до виходу. Відчуваю, що найближчим часом у доступу до цієї клініки йому буде відмовлено.

— Хлопці, — зупиняє охорону Макар. — Все гаразд. Відпустіть його.

Стаса відпускають аж біля виходу. Один охоронець іде, а інший залишається на місці. Спостерігає. Я відразу поспішаю до брата. Що він влаштував? І до чого це?

— Я тобі все сказав, — кидає Стас, дивлячись кудись поверх моєї голови.

Здогадуватися, куди саме, не доводиться, тому що цієї миті я чую позаду:

— Вийдемо, поговоримо.

Стас штовхає вхідні двері, виходить першим, я йду слідом, а позаду Макар. Це погана ідея — звучить сигнал у голові. Не варто їм розмовляти. А мені бути присутньою при цій розмові.

Я раптом усвідомлюю, що відчайдушно хочу додому. Туди, де все спокійно, туди, де напевне прикрашені вітрини моїх улюблених магазинів, туди, де все було інакше…

— Класна подяка за накладені шви, — жартівливо каже Макар. — Зазвичай саме таку я й отримую, так.