Дозволь бути поруч - Адалін Черно

— Набряк став меншим, синці пожовтіли, — радісно каже Настя. — Незабаром все знімуть і будеш красунею, як і раніше.

— Лише кілька шрамів залишиться, — жартую я, хоча настрій так собі. — Ви не дуже через мене посварилися?

— Ой, яка сварка, — відмахується вона. — Ти ж чула. Він спробував на мене тиснути, присоромити, а тепер он ходить, не знає, з якого боку підступитися.

Настя має рацію, останній тиждень Стас ставиться до неї ніжніше звичайного. Зі мною брат практично не розмовляє, добре, хоч узяв під свою опіку Тимофія. У мене після травми часто болить голова, тому доводиться відпочивати більше звичайного, а син вимагає активних ігор та біганини подвір’ям.

— Ти коли у лікарню?

— Мені на другу.

Від розмови з Настею та чашки кави, яку ми вирішили з нею випити, мене відволікає незнайомий номер. Я тисну відповісти й прикладаю телефон до вуха.

— Ольга Львівна? — приємний жіночий голос називає моє ім’я.

— Так, слухаю.

— Це з клініки турбують вас. Ви в нас на другу годину записані на візит. Підкажіть, будь ласка, ви не могли б приїхати на п’яту приблизно? У лікаря Ізмайлова операція термінова, відкласти не вдасться. Він звільниться ближче до цього часу.

— Так, добре, — автоматично говорю я.

— Дуже дякуємо. Перший візит у вас у лікаря Воробйова. Чекаємо на Вас.

— Хто дзвонив? — одразу ж питає Настя.

— З лікарні. Перенесли візит.

— Тебе Стас відвезе?

— Ні, поїду на таксі. Вони там знову з Ізмайловим зчепляться, навіщо це потрібно?

Я, звісно, про все розповіла Насті. Про нашу зустріч із Макаром і про те, що не хочу говорити про сина. Її категоричність у питанні необхідності розповісти все Ізмайлову лякала, і я вирішила прояснити свою позицію. Настя запевнила, що не розповідатиме, тому що це питання стосується тільки мене, Макара й Тимофія.

— Поговори з ним. Я не говорю про сина, а взагалі. Дізнайся, який він, чи можна йому довіряти. Шість років минуло, Олю. Навіщо позбавляти сина хорошого тата? Це зараз Тимофію з тобою добре, а за кілька років у нього з’являться питання до тата. Є, звісно, Стас, але ж ти розумієш.

— Розумію.

— Я не в захваті від свого вчинку, — зізнається. — Боялася Стаса та його зв’язків, думала, що він забере в мене сина. Тобі боятися нічого. Ізмайлов, звісно, не остання людина в цьому місті, але в тебе достатньо впливу. Макар непоганий чоловік, наскільки я встигла його пізнати. Адекватний.

Я обіцяю Насті подумати й підіймаюсь до себе. Знову болить голова. Ставлю будильник на третю й залажу в ліжко під теплий плед.

***

Прокидаюся з важкістю у голові. Останнім часом таке буває часто, тому що вночі не завжди вдається виспатися. Та і зламаний ніс, підозрюю, сприяє поганому сну.

Коли виходжу з душу, на моєму ліжку сидить брат. Поруч із ним лежить мій старенький макбук.

— Ти його не забула, правда? — запитує, киваючи на згаслий екран.

Я ковтаю. Знаю, що він має на увазі. Ту світлину, що стоїть на заставці. Віконце хоч і маленьке, але наші з Ізмайловим щасливі обличчя неможливо не помітити.

— Твою матір, Олю! — гарчить Стас. — Я стільки часу з тобою провів. А психологи? Вони також нічого не дали?

— Не дали що, Стасе?! — я підвищую голос, хоч намагаюся цього не робити. — Ізмайлов не тиран якийсь і не ґвалтівник, він просто пішов, розумієш? Кинув мене, нічого не сказавши. Мені були потрібні відповіді, а не психологи.

Я сильніше стискаю рушник у руках, тому що раптом відчуваю повну апатію та безсилля. Хочеться впасти на підлогу, обхопити себе руками й заплакати. Заридати вголос від безсилля. Я стільки років жила вдалині від батьків, але під ретельним наглядом Стаса, що вже й забула, як це — приймати самостійні рішення.

Зрозуміло, я вирішувала, як мені народжувати, у який садок ходитиме Тимофій, ким мені працювати, але в особистому житті завжди були присутніми батьки та Стас. Вони мене контролювали. Після їхньої смерті все змінилося. Стас залишився тут, а я повернулася до Америки. Здавалося б, повна свобода, але я розучилася. Забула, як це — бути вільною і вирішувати за себе. Я завжди робила так, як правильно. Правильно на думку батьків, брата, суспільства.

Дивно, але усвідомлюю це тільки зараз, коли брат, сидячи на моєму ліжку, вимагає від мене відповіді за похибку.

— Чому ти нічого не сказала? — уточнює, блукаючи по мені поглядом так, ніби бачить уперше.

— Тому що ніхто з вас не слухав. Ні ти, ні тато, ні матір. Ви всі повторювали мені, що він — не останнє моє кохання, що я обов’язково зустріну саме того, що Макар не вартий, щоб пробачати йому.

— Але…

— А коли я завагітніла, — перебиваю безцеремонно виправдання Стаса, — ви говорили мені, що це лише моя дитина. Наша, Лебедєвих, що Ізмайлов жодного стосунку до неї не має й не повинен знати. Мама, якщо ти пам’ятаєш, навіть серйозно розглядала можливість аборту.

— Вона б ніколи не стала тебе вмовляти, — суперечить Стас.