Дозволь бути поруч - Адалін Черно

У лікарню я все ж таки спізнююся. Довелося маскувати опухлість і почервонілі очі.

Біля кабінету лікаря Воробйова зупиняюся й переводжу подих. На годиннику сімнадцята десять. Я спізнилася добряче, але все ж таки стукаю у двері й опускаю ручку, штовхаючи двері вперед.

— Можна?

— Так, Ольго Львівно. Проходьте, я вже на вас чекаю.

Я швидко пірнаю в кабінет і зачиняю двері. Візит у лікаря Воробйова — такий собі спосіб відвернути увагу від майбутньої зустрічі. Поки сюди їхала, всю дорогу думала, що зовсім скоро побачуся з Макаром.

— Як самопочуття, Ольго Львівно? Набряк, бачу, спав. Нюх повернувся?

— Так, дякувати Богові повернувся, — киваю.

Кілька днів без запахів — те ще катування. Під час минулого візиту Дмитро Євгенович сказав мені, що нюху може не бути до місяця. Я зламалася на третьому дні. Життя без кави — те ще задоволення. Я залежна не так від ефекту напою, як від самого процесу. Тримати в руці філіжанку, вдихати аромат свіжозвареної кави й пари крапель вершків — що ще потрібно для щасливого ранку? До вчорашнього дня я такої можливості була позбавлена ​​і думала, що ще трохи — і збожеволію.

— Ну що ж… — каже Дмитро Євгенович після огляду. — Ви явно одужуєте. У вас після мене консультація в Макара Ігнатовича, правильно?

— Так, він накладав мені шви.

— Чудово. Нехай їх знімає, шкіра у вас добре затягується. Зніме нитки, й будете як новенька вже місяці за два.

— Щось ще треба пити? — вирішую запитати.

— Ні. Якщо ще болить, можете знеболювальне.

— Голова почала боліти частіше, — повідомляю. — Це нормально?

— Так, абсолютно. Ми робили КТ, на знімках у вас усе гаразд, просто намагайтеся більше відпочивати й не хвилюватися.

Лікар Воробйов відпускає мене за десять хвилин, дає виписку і прощається. З кабінету я виходжу з усмішкою. Декілька хвилин стою, не знаючи, куди йти. Де знаходиться кабінет Ізмайлова, я гадки не маю. Минулого разу він приймав мене в приймальні. Я підходжу до дівчини в реєстратурі й запитую, де знаходиться кабінет Макара Ізмайлова.

— Вам треба піти прямо, а потім праворуч, — привітно каже вона. — Кабінет двадцять один.

— Дякую.

— Зачекайте, дівчино. Лікар Ізмайлов ще не вийшов з операційної. Там щось затягується, може, перенести запис?

Раптом це доля? Мені варто скасувати запис і піти, не попрощавшись. Шви я можу зняти в будь-якій іншій клініці, мені хвилину тому сказали, що робота бездоганна, тому хвилюватися про свою зовнішність мені не варто. Може, нам краще не бачитися? Усе на це натякає, але замість того, щоб погодитися, я хитаю головою й відмовляюся:

— Дякую, я зачекаю. Мені треба побачитися з Ізмайловим саме сьогодні.

— Тоді я перекажу лікарю, що ви на нього чекаєте, щойно він вийде з операційної.

— Дуже дякую.

Я йду до вказаного кабінету й сідаю на диван поруч. Хвилин за десять марного гортання стрічки в інстаграм, я дістаю ноутбук і беруся за роботу. Зважаючи на те, що мені запропонували перенести запис, операція затягується. Цікаво, що там такого екстреного і складного?

На мій подив, попрацювати мені все ж таки вдається. Я пишу цілий розділ, перечитую його й залишаюся задоволена результатом. Завтра обов’язково прочитаю ще раз.

Дивлюся на годинник. Минула ціла година. Будівля клініки спорожніла, навіть обслуговчий персонал не ходить. Може, справді варто піти додому? Чого я чекаю? Навряд чи Макару після складної операції буде до мене й моїх швів.

Всупереч думкам, я залишаюся сидіти на місці, коли чую розмову двох жінок. Вони стоять, зважаючи на все, за рогом, і не можуть мене бачити.

— Чула, що пацієнтка Ізмайлова, яка прибула вчора, влаштувала скандал годину тому?

— Нічого собі! А що так?

— Їй розмір грудей не сподобався, — пирхає жінка. — Сказала, хотіла більше, а Макар Ігнатович як завжди.

— Не прислухався до бажання пацієнтки?

— Ага…

Дівчата починають сміятися, а я чомусь на них злюсь. На них, а потім і на себе. Ось що я за дурепа така? Сиджу тут, чекаю. А він, судячи з усього, чергові цицьки пришиває і йому зовсім начхати, що в нього тут, між іншим, люди по запису!

Я швидко встаю з дивана, ховаю макбук назад у рюкзак і закидаю лямку на одне плече. Іду до виходу й помічаю, що дівчат у реєстратурі більше немає. От і чудово. Я там чекала, а йому навіть ніхто про мене не повідомив?

На вулиці стає трішки легше. Я швидко спускаюся сходами й вдихаю на повні груди. Дістаю з кишені телефон, щоб викликати таксі, а потім помічаю на ґанку чоловіка. Мені потрібно кілька миттєвостей, щоб розгледіти в чоловіку, що сидить там, Ізмайлова.

Освітлення дозволяє, але Макар, зважаючи на все, мене не помічає. Дивиться порожнім поглядом перед собою й затягується новою порцією цигаркового диму. Випускає струмінь у повітря, і лише потім його погляд чіпляється за мене. Сама не знаю, чому ховаю телефон у кишеню й підіймаюся сходами. Може, тому що пообіцяла собі з ним сьогодні поговорити, а може, тому що бачу в його погляді смуток і біль. Принаймні пройти повз нього не вдається, я вперто йду до нього.