Дозволь бути поруч - Адалін Черно

— Що ти тут робиш? — втомлено запитує він, потираючи перенісся пальцями. — Я просив перенести всіх пацієнтів.

— А я сказала, що почекаю, — відповідаю, сідаючи поруч із ним. — Ось, вирішила, що очікування затягнулося й зібралася додому.

— Але ж не пішла, — зауважує, роблячи чергову затяжку.

— Ти палиш?

Для мене це несподіванка, хоча сам процес йому бездоганно пасує. Ось як це? Навіть втомлений, після виснажливої ​​операції й із цигаркою в руках він виглядає, ніби щойно зійшов з обкладинки модного журналу.

— Не палю, але іноді не можу стриматись. Допомагає відволіктися.

— Складна операція?

— Не хочу про це.

Макар підводиться, викидає недопалок у смітник і повертається до мене.

— Ходімо, я огляну тебе.

Я підводжусь, стискаючи в руках лямку рюкзака. Чомусь хвилююся, хоча причин зовсім немає.

У кабінеті ми опиняємося за кілька хвилин. Ізмайлов пропускає мене вперед, вказує жестом на канапу і йде до сусідньої кімнати. Я роздягаюсь і сідаю, кладу рюкзак поряд і складаю руки на колінах. Макар з’являється хвилини за дві з візком, на якому розкладені медичні інструменти.

Макар підходить ближче, зупиняється прямо навпроти мене, вмикає світильник над головою і знімає пластирі.

— Так, час знімати, — каже тихо. — Може бути трохи неприємно, обробити знеболювальним?

— Не треба, потерплю.

Поки Макар зосереджено працює над моїм обличчям, я дозволяю собі його роздивитися. Похмурість і тіні, що залягли під очима, додають йому віку, але він однаково виглядає ідеально. Мені б таке чаклунство після десятигодинної роботи за ноутбуком.

— От і все, — повідомляє, відсуваючи візок і вимикаючи лампу. — Пластирі ще доведеться поносити, знімай тільки на ніч.

— Вибач, що я так… увірвалася. Я не мала на тебе чекати, ти втомився і…

— Припини, це моя робота. Дочекалася — чудово. Додому я завжди встигну.

— Ти виглядаєш засмученим. Не хочеш поділитися?

— Довго розповідати, — відмахується.

За хвилину починає блимати світло. Від дратівливих миготінь я заплющуюсь.

— Чорт, що з лампочкою? — похмуро вимовляє Макар, підходячи до дверей і вдаряючи по вимикачу.

За секунду світло гасне, але коли Макар намагається увімкнути його знову — не реагує.

— Чудово, — у його голосі чується роздратування.

— Мабуть, поговорили, — кажу я. — Я піду тоді. Дякую.

— Куди підеш? — зупиняє мою спробу одягнути пуховик. — Двері на магнітному ключі. Коли світло вирубає, вони автоматично блокуються. Система безпеки. Зробили нещодавно після пограбування. Світло відключилося і з клініки винесли шприци та сильнодійні рецептурні препарати.

— Ми замкнені? — перепитую, тому що половину його слів пропустила повз вуха.

— Так. Поки не подадуть живлення, доведеться сидіти тут. Зараз наберу охорону, дізнаюся, що сталося.

Я сідаю назад на канапу і кладу пуховик поруч. Судячи з уривчастих відповідей і важкого «ясно», кинутого впереміш з зітханням у слухавку, ми тут замкнені не на кілька хвилин.

— Охорона поки що не знає. Запустили генератори, але їх відправили на реанімаційне та інші відділення. Поліклініку не під’єднають, поки не розберуться із проблемою.

— Що ж… — хрипко говорю я. — Можу побути твоїм психотерапевтом на найближчий час.

— Не накручуй, — каже Ізмайлов, підходячи ближче. — Просто важка тривала операція.

— Чергові великі цицьки?

— Тобто так ти думаєш? — уточнює Макар. — Що вся моя робота — робити цицьки?

— Ти пластичний хірург, — я знизую плечима, не розуміючи, що сказала не так. — Хіба не це твоя робота?

— Це, — погоджується, але я чую в його голосі сталь. — Звісно, тільки це.

— Ти мене неправильно зрозумів, — виправдовуюсь. — Твоя робота важлива і…

— Зрозуміло, важлива, інакше б ти пішла зашиватися до хірурга у звичайну клініку, який би навіть не поглянув на тебе. Дихаєш, ходиш, отже, не в його компетенції.

Я замовкаю, розуміючи, що зачепила його за живе. Але ж я справді не хотіла знецінювати його роботу, бовкнула, не подумавши, а тепер шкодую. Хочеться вибачитись і забрати свої слова назад, але я чомусь мовчу. Чую важке дихання Ізмайлова і його нетерпляче ходіння кабінетом.

— Розкажеш, яка операція була?

— Цицьки шив, — відповідає невдоволено.

— Я серйозно. Вибач за те, що сказала.

— І я серйозно, — каже непохитно.

Я підіймаюся з канапи та йду до вікна. Якщо він не хоче зі мною розмовляти — помилуюсь кучугурами снігу та дрібними сніжинками, які падають із неба. Хвилини за дві Макар опиняється поруч зі мною. Нічого не каже, просто дивиться у вікно.

— Я не хотіла тебе зачепити, — шепочу тихо.