Дозволь бути поруч - Адалін Черно

— Ні, звісно, тому що Тимофій — це єдине, з чим я не погодилася. Я у всьому вам потурала, але рішення народжувати було лише моїм.

З видихом відчуваю, як слабшаю. Сил вистачає тільки на те, щоб дійти до крісла, яке стоїть за метр, і впасти в нього.

— Чого ти хочеш, Стасе? Дізнатися, чи я його не забула? Чи не збираюся повернутися? Не забула, але повертатися мені немає куди.

— Гей…

Стас обережно торкається мого плеча, але я одразу ж ухиляюся від його рук.

— Образилася, чи що? — запитує примирливо.

Я жмурюся, щоб позбутися сліз, але коли брат обіймає мене за плечі й тягне до себе, вони однаково скочуються щоками.

— Дурненька, блін… я ж хвилююся за тебе, — тихо шепоче мені в скроню. — Сказати складно було, що ніхріна не минуло?

Я схлипую й роблю глибокий вдих. Попри те, що кілька хвилин тому я злилася на брата, я все ще люблю його.

— Три роки тому, — каже брат, погладжуючи мене по спині, — ти сказала, що в тебе стосунки. Вони були?

— Ні, — відповідаю чесно.

Який сенс брехати, якщо й так уже зрозуміло? Усі ці роки я створювала видимість.

— І коли їхала, теж збрехала, що в мене чоловік є, — випереджаю його запитання. — У мене тоді нікого не було.

— Це я зрозумів. Ти тут не один день провалялася, Оль, а ніхто тобі не дзвонив і не хвилювався.

— Ти зрозумів і однаково дав мені поїхати?

— П’ять років минуло, я вважав, що відпустила. Ну й тобі час було звикати жити самій.

— Час, — погоджуюсь. — Я ж непогано давала раду, так?

— Ти й зараз впораєшся, маленька.

Я хмурюся, тому що абсолютно точно не зможу впоратися. Я більше не відчуваю тієї рішучості тримати від Макара все в таємниці, і це мене лякає.