Неможливий романс - Мартіна Зоріна

Наша угода приносила чималі плоди й це неабияк радувало мене. Лише після кількох дзвінків Кулеба спромігся розблокувати мій проєкт і будівництво стадіону відновилося, перевірки припинилися, а мої працівники змогли повернутися в офіс. Вони з ентузіазмом приступили до роботи й з більшою ефективністю виконували її. За кілька тижнів, я зміг реалізувати проєкт більше ніж на вісімдесят відсотків і був за крок до перемоги.

Та якщо відносини з Кулебою покращились, то з Челсі все ускладнилось. І до вчорашньої ночі, я не відав, що ми коли-небудь зможемо бути разом. Але життя — нестримне та бурхливе — знову здивувало мене. Повернення Челсі, наш танець. зізнання та її книга, як подарунок — знову перевернули мій світ дороги дригом.

— Ярославе, ти чуєш мене? — знайомий голос врізався у свідомість, — Ти як? Живий?

Я не міг розгледіти, хто гукав через пелену сліз, що застилала очі та й відповісти не міг, через біль від зламаної щелепи. Дідько. Я таки дозволив цьому виродку нокаутувати мене. Та це не було моїм найбільшим страхом. Я боявся за Челсі.

— Де вона? Челсі, де? — я різко зіскочив, точніше бажав це зробити, та мене зупинили.

— Спокійно, герою, спокійно, — щось біле з’явилось перед очима, блимнуло, покрутилось і знову зникло, — В безпеці твоя дівчина, не хвилюйся.

— Я хочу бачити її, — пересилюючи біль, заледве повертаючи язиком, промовив.

— Побачиш, обов’язково, а тепер вдихни глибше.

***

Наша сутичка з Макаровим, на жаль, не тривала довго, адже хлопці Князєва весь час були поруч, очікуючи наказу. Тільки-но Влад випустив своїх демонів на волю й нокаутував мене, його скрутили й пов'язали. Закинули мішок на голову і відвезли в невідомому нам напрямку. Про це я дізнався вже опісля, коли Гліб Вікторович прийшов відвідати мене в лікарні.

— Я радий, що ти вижив, — він навіть зміг видати скупу посмішку, промовляючи це, — Моя донька не пережила б твоєї втрати.

— Отже, у мене не було вибору, — я спробував розсміятись, та лише зашипів від болю. Тіло все ще не оговталось від сутички з боксером. Який би я сильний та вправний не був, Влад все ж виявився сильніше. Що зовсім не дивно.

— Вибір є завжди, хлопче, — Гліб Вікторович легенько торкнувся мого плеча, — Але я щасливий, що ти вибрав її. І врятував. Тепер, я назавжди в боргу перед тобою.

Чути такі слова від самого Кулебу було незвично та до біса приємно. Але, навіть якби Челсі була донькою пастуха, я б все одно заступився за неї. Бо я її кохав. Щиро та по-справжньому і лише це мало значення.

— Як вона? — Так хотілось побачити мою дівчинку, обійняти, притягнути до себе і знову відчути смак її палких губ.

— Тримається. Вперта та смілива, — Він запустив руку в коротке чорне волосся з проблисками сивини, — Досі ображена на мене. Певно, я ніколи не зумію вимолити прощення. Я сильно образив її.

В його очах заблищали сльози. Вперше бачив цього чоловіка таким слабким. Та я розумів його, що дивно, як ніколи. Страх втратити дорогу тобі людину може стати твоїм найбільшим ворогом і поганим порадником. Прикро, та ми не завше вміємо правильно виказувати любов. А такі люди, як Кулеба і подавно. Для них це прояв слабкості.

— Все налагодиться. Я впевнений, що з часом вона все зрозуміє.

Мені хотілось вірити, що саме час розставить все на свої місця. І моя солодка дівчинка стане по-справжньому щасливою. Я ж прикладу для цього максимум зусиль.

— Дуже на це сподіваюсь.

Раптово двері палати прочинились і в отворі зявився її силует. Серце здригнулось й шалено забилось.

Челсі, не питаючи дозволу, проникли всередину й кинулась в мої обійми. Шалений та пристрасний поцілунок став справжнісіньким божественним еліксиром. Я відчув приплив сил. Теплі хвилі прокотилися по тілу, змушуючи кожній клітині здригатися від збудження.

— Гаразд, побачимось, Орлов, — промовив Кулеба, — Бережи мою дівчинку.

Через мить двері палати знову скрипнули та закрились. І ми з моєю коханою залишись удвох.

— Ти мене налякав! Божевільний! Як ти міг?!

Челсі ридала біля мого ліжка. Її сльози змушували серце розриватись на частинки, та водночас, я шаленів від її ніжності. Вона була поруч, назавжди.

— Я кохаю тебе, квітко, — торкнувся рукою її тонких пальчиків, — Все заради тебе.

Челсі витерла долонькою сльози та глянула на мене. В її бурштинових вирах палахкотів вогонь: любов, біль, ніжність, страх.

— І я кохаю тебе, мій неможливий, — її солодкий поцілунок затьмарив мій розум, стерши останні кордони між нами. Тепер були лише ми. Назавжди. Навіки.