Неможливий романс - Мартіна Зоріна

 /Челсі/

Від щастя можна втратити голову.

Повний місяць тихо споглядав за нашим безумством, як і його подруги зорі. Вони стали німими свідками народження нашого з Яром кохання, і єдиними, кому можна було б про це розказати.

— Вдягайся швидше і підемо звідси, — цілуючи шию, промовив Яр. Його губи обпікали, таврували, привласнювали собі. Він стільки слідів залишив на моєму тілі, що тільки сліпий не побачить. Звичайно, під одягом їх не буде видно, та якщо роздягтися.

Я боялася думати про, те що сталося між мною і Ярославом, та що з цим робити. Ми піддалися пристрасті, запалені почуттями та бажаннями. Наше гріхопадіння було солодким, трепетним, незабутнім. Та де взяти сили та наснаги, аби вийти з цієї ситуації живими?

— Давай швидше, красуне.

Ярослав усадив мене собі на коліна й заправив неслухняне пасмо волосся за вухо. Провів подушечками пальців по плечу, ключиці й торкнувся грудей, змушуючи мене вигнутись від насолоди. А внизу живота знову розгорілось багаття.

— Припини, бо я... — Він опустив руку на живіт, повільно опускаючи її все нижче і нижче. І я вже не могла ані думати, ані говорити. Лише відчувати його дотики й шаленіти від них.

— Яр, благаю, — майже викрикнула, коли він раптово увірвався в мій всесвіт й заповнив його собою. Тіло наповнилось такою енергією, що хотілося кричати й ніколи не зупинятися.

— Так, моя квітко, — він припав устами до моїх й знову закружив нас в танці пристрасті.

Наше безумство повторилося знову. І принесло море задоволення. Не тільки тілу, а й моїй душі. Відчути себе бажаною та коханою було найвищою нагородою для мене. Як і відчувати тепло та ніжність Ярослава. Я й не підозрювала, що він може бути таким: ніжним, терплячим, пристрасним та божевільним водночас.

— Маленька, чого засмутилась? — запитав Яр, вкотре цілуючи розпухлі губи.

— Хвилююсь, бо знаю, що за кілька годин нам доведеться розлучитись.

Мене починало трусити. Шкіра вмить стала гусячою.

— Все буде добре, — він охопив мене руками й притиснув до себе, — Через кілька годин ти станеш вільною жінкою. І нікуди летіти не треба.

— Що?

Мені здалось, що мені почулось. «Галюцинації на грунті емоційного піднесення. Не інакше!»

— Це звичайно не на довго, кицю, — Яр продовжував говорити, ігноруючи мій ошелешений погляд, — Ми відразу ж одружимось, як тільки все буде оформлено. Бо я вже й так зачекався на тебе.

Я кліпнула кілька разів й витріщила очі. Серце несамовито калатало в грудях, а мозок просто відмовлявся працювати. Я нічого не розуміла. Здається, я збожеволіла.

— Яр, поясни. Бо я... я ніяк не второпаю про що ти кажеш.

Він усміхнувся куточками губ, змушуючи серце пропустити кілька ударів.

— Кажу, що «ні», як відповідь — не приймається. Я хочу тебе бачити у своєму ліжку щоранку. І на кухні і в вітальні, і в кабінеті — на моєму прекрасному дубовому столі, де я кохатиму тебе до запаморочення.

Я ледь не видала задоволений стогін від його зізнань. Та натомість пустила сльозу.

— Челсі, мила, чого ти плачеш?

— Бо я кохаю тебе.

— І я тебе кохаю, — Ярослав обійняв мене й став гладити волосся, — Це ти від щастя, адже так?

— Яр, припини, — Я стукнула кулачком по його плечу, — Твої зізнання мені ятрять душу. Ти ж не знаєш, що Влад мене не відпустить. Він псих. Справжній.

Я ніколи не розказувала Ярославу всю правду до кінця. І зараз жаліла про це. Інакше він би не став так ризикувати заради мене. Чи все ж?

— Знаю, Челсі, я все знаю, — тон його голос став серйознішим. Відчувались сталеві нотки гніву, — Я б сам придушив цього покидька та все ж, на його щастя, я маю душу. З ним інша люди розберуться.

Я підійняла голову і глянула в очі Яру. Він не брехав.

— Тобто?

— Владислав надто імпульсивний, молодий та я б навіть сказав — скажений. Але він слабак. Він може принижувати слабких та ніколи не переможе в сутичці з сильнішим суперником. А ще він паразит. І я таких людей зневажаю.

— Та як це нам допоможе?

— Вже допомогло, Челсі. Вже, — Яр підвівся разом зі мною й допоміг стати на ноги. Він почав вдягатися, віддавши мені та мої речі, — Він перейшов дорогу тому з ким сам диявол зв’язуватись не став би.

Я гадала, що страшнішого звіра, аніж Влад не має. Та певно, як завжди, помилялась. Що я взагалі знала про світ? Тільки те, що він жорстокий, непередбачуваний та сповнений небезпек.

— У нього проблеми?

Те, що мені розповіла Ліна про Влада та його підпільний бізнес: незаконні бої, тоталізатор та наркотики, наштовхували на думку, що він всесильний. Я гадала, що Влад настільки погруз в кримінальних зв’язках, що його ніхто не дістане. І думати інакше було б надто самонадіяним.

— У нього тепер одна проблема, ім’я якої Михайло Князєв(1).

Я зіщулила очі й спробувала згадати, хто ця людина. Але нічого на думку не спадало.

— Це дуже впливова людина в кримінальному світі. Дуже, Челсі. І з ним краще не зв’язуватись. Ті, хто стають його жертвами вже ніколи не повертаються до нормального життя. А його вороги, що ж, їх ніхто більше не бачив після зустрічі з ним.

— І що ж Влад зробив?

— Він намагався викрасти доньку Князєва.

— Для чого?

— Челсі, давай вже поїдемо до мене і там я тобі розкажу, що і як. А краще, запитаєш у свого батька. Він цим всім займався. Я лише допоміг.

На душі стало тепло. Все-таки батько(по-іншому називати його досі язик не повертається) не збрехав і виконав обіцянку. І з Ярославом виявляється вони подружились.

— Стривай, — я ухопила Яра за рукав і припала губами до його солодких вуст. Хотіла вкотре відчути їхній смак та впевнитись, що це все не сон.

— Челсі, ми так нікуди не поїдемо. Ти хочеш тут зостатись? — він лагідно усміхнувся, запалюючи мій всесвіт своїм теплом та ніжністю.