Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
− А що ти мізки дитині не до кінця розколупала? – з неприхованою ворожістю цікавлюся я, безсило проводжаючи поглядом дикунок, що віддаляються разом з Ааму.
Від Біси, що стоїть найближче до мене, прилітає така відчутна хвиля агресії, що я просто на автоматі відхиляюся, дивом уникнувши стрімкого удару держаком у живіт.
− Як ти смієш так розмовляти з а-кіарою? − гарчить ця психована, насуваючись слідом і замахуючись знову.
− Біса! − кидає холодно Венона, і та ніби на стіну налітає. І навіть покірно схиляє голову, відступаючи. А я знову відчуваю погляд головної амазонки. Ще більш зацікавлений. Потім вона дивиться на ту саму старшу дикунку, що ще в хатині зупинила Бісу. − Що з полоненим, Генто?
− Досі спить, а-кіаро. Але в кімнаті з кліткою відчувається дивна залишкова енергія, схожа на ту, що я відчувала в печері від цієї чужинки. Схоже, вона підживлювала його, коли ми прийшли, – відразу звітує та рівним тоном.
− Он як? – здивовано здіймає брови а-кіара. − Підійди, чужинко.
Мені страшенно хочеться послати її якомога далі, але, мабуть, нариватися більше не варто, як би вони всі мене не дратували. Треба звідси вибратися живими. Отже, настав час вимкнути емоції й включити мізки. Тому я мовчки розпрямляю плечі й підхожу до неї, щоб завмерти навпроти з високо піднятою головою.
Пару секунд ми міряємося поглядами, і я безперечно відчуваю, як вона намагається мене прочитати. Але, мабуть, у неї це не дуже й виходить, тому що чорні, як смола, брови незадоволено сходяться на переніссі.
− Ти дозволила Ааму до тебе торкатися і працювати з твоєю енергією, − каже вона врешті-решт. Не питаючи – констатуючи.
− Так, − знизую я плечима. І мене навіть гордість бере, що моя руда подруга змогла дати щигля по носі цій зарозумілій особі.
– Я спитаю ще раз, і цього разу очікую почути відповідь, – твердо карбує а-кіара. − Хто ти?
– Я та, що прийшла забрати свого чоловіка, – кажу твердо. – Ви не мали права забирати його у полон. Він мій.
– Ваші канали не пов'язані, – хмикає головна претендентка на Аріда. − У тебе немає прав називати його своїм.
– Поки що не пов'язані. У тебе цих прав також немає. Він мій перший чоловік, і я нікому з вас його не віддам, − вимовляю, теж карбуючи кожне слово і твердо дивлячись їй у вічі.
Венона схиляє голову набік, розглядаючи мене з відвертим подивом.
− І що мені заважає тебе просто вбити й викинути в пустелю стерв'ятникам на поживу?
− Тоді він уб'є всіх вас, коли прийде до тями, − зі зловісною усмішкою, впевнено обіцяю я їй. Звідкись знаю, що Арід саме так і вчинить. Помститься за мене. – Цей чоловік не такий, як ваші. Він найсильніший куард, якого я особисто зустрічала, і здатний на те, що тобі, а-кіаро, навіть не снилося. Ніяка клітка його не втримає, це я вам гарантую. Він не буде нічиїм, бо сам звик наказувати й володіти.
− Як цікаво, − тягне задумливо Венона, і її очі спалахують майже маніакальним полум'ям. − Мабуть, такого чоловіка я ще більше хочу собі. Від такого хочу народити спадкоємицю. І гадаю, що якщо ти загинеш у чесному поєдинку, він не матиме причин мститися за твою смерть.
От балда ти, Васько. Хотіла налякати, а вийшло, що ще більше цю повернену на власній величі заохотила.
Поєдинок за чоловіка. Дожилася. Сказав би хто – у житті не повірила б. Але після того, як Арід мені життя рятував, після того, як цілий місяць шукав, щоб викупити з рабства, на руках виносив з бурі, залишати його на поталу цим недолюбленим агресивним тіткам мені просто совість не дозволить. До того ж я відчуваю, що живою вони мене все одно не відпустять. Не після того, як я сама прийшла до їхнього поселення. Та ще й ця Венона навіть не здатна зрозуміти, що їй не впоратися з тим, кого вона так самовпевнено вирішила привласнити собі. У неї мізки вже зовсім, здається, попливли.
Єдиний шанс вижити для мене, якщо вже шанси виграти цей поєдинок такі малі, то хоча б потягнути час, поки Арід прокинеться.
− Я згодна на поєдинок, а-кіара Венона. Але спочатку хотіла б дізнатися його правила, – підіймаю підборіддя.
– Ти можеш битися будь-якими доступними тобі засобами та силами. Я постараюся вбити тебе швидко і безболісно, – поблажливо повідомляє мені моя суперниця, тоді як інші амазонки раптом розходяться в сторони, утворюючи досить широке коло метрів на п'ять у діаметрі.
Отже, вбивати мене збираються прямо зараз. Як же помирати не хочеться. Я ще й пожити до ладу не встигла. Відчуваючи, як нестримно холодіє все всередині, обводжу поглядом цих високих суворих на вигляд жінок. І в очах багатьох з них, на свій подив, помічаю співчуття і жалість. Отже, не всі тут навіжені стерви. Чому ж вони продовжують так жити? Чому не підуть із цієї аномальної зони? Чому терплять правління цієї збоченки?
– Знаєте, у вашому світі є багато країн. І там багато сильних чоловіків. І багато хто з них не може знайти досить сильних жінок, здатних бути їм парою. Я не розумію, чому ви сидите тут і чекаєте, що чоловіки вам на голову зваляться, − голосно заявляю, зі справжнім задоволенням відзначаючи, як змінюються обличчя жінок навколо. − Ааму зовсім ще дівчисько і то вже встигла зрозуміти, що тут жіночого щастя їй не буде, і захотіла піти. І через це постраждала. Може й вас тут тримають силоміць?
− Більшої нісенітниці я ще не чула, − пирхає роздратовано Венона. – Мій народ не повірить у твої казки, чужинко.
– Народ? − хмикаю я, про всяк випадок відходячи від неї на кілька кроків, ніби розминаючись. – Який народ? Вас тут всього лиш невелике майже вимерле село. Ви думаєте, звідки він родом? Цей чоловік правитель у своїй країні. У своїй величезній імперії, де мешкають мільярди населення. І він міг би допомогти вам познайомитись із сильними чоловіками свого народу. Розповів би про вас тим, хто хоче пов'язати себе з гідними жінками. Але давайте, вбивайте мене, тримайте його в клітці, щоб його єдиним бажанням було стерти вас з лиця Ільмондара.