Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Перед тим, як рушити на справу, я за допомогою Ааму ретельно вимазуюсь у червоний пил, особливу увагу приділяючи своєму одягу. Він, звісно, після всього пережитого далеко не такий білий, але все одно досить помітний на тлі коричнево-червоного каміння. Мою сумку ми ховаємо у кущах біля входу в печеру, ретельно заваливши її гілками.
І нарешті вирушаємо кожна своїм маршрутом. Ааму має підійти з боку поселення, щоб не викликати підозр, а мені належить, зробивши пристойний гак, прокрастись через гай до задньої стіни будинку, в якому тримають Аріда.
Щоб мене не помітили, доводиться більшу частину шляху перебиратися по-пластунськи, якомога тихіше переповзаючи від одного валуна до іншого, буквально відчуваючи, як я втрачаю дорогоцінний час. Але краще так, ніж отримати ще одну отруйну стрілу, а то й не одну, і занапастити всю справу одним махом. Ааму попередила, що мисливиці у них дуже вже окаті й вухасті.
До того моменту, як я добираюся до кам'яної гряди трохи осторонь від потрібної нам будівлі, у мене вже тремтять і руки, і ноги, і голова знову починає крутитися, а в скронях стукає так, що погано стає. Не рятує навіть гостро-відчутний сплеск адреналіну. Тож необхідність дочекатися сигналу Ааму я сприймаю зі справжнісіньким полегшенням. Клята отрута!
Але якщо мені від однієї стріли так паскудно, то як Аріду від дев'яти? Не в дев'ять разів же він від мене більший.
Сховавшись за найближчим до будинку валуном, я сідаю на землю, привалившись спиною до теплої шорсткої поверхні каменю. Можна трохи перевести подих. Ааму те, що я на місці, повинна відчути, як вона мені зізналася під час складання нашого плану. Це через те, що моя енергія саме нею захована.
Однак довго сидіти й бити байдики мені не доводиться. Не минає і п'яти хвилин, як з боку доріжки, що веде від села до будинку, лунає оглушливий гуркіт, і болісний зойк. Це сигнал такий, чи що?
− Ааму, ти що тут забула? − чую я злий окрик, судячи з усього, однієї з вартових.
– Я… я… це. Мене послали відвезти це… туди, – запинаючись, белькоче моя співучасниця.
− Що ти несеш? Хто тебе послав? Якщо ти сюди через чоловіка причвалала, то так одразу й скажи. І одразу можеш йти назад, а-кіара веліла нікого не пускати, − з сарказмом пирхає все та ж вартова.
− Але ж я одним оком тільки гляну. Вам що, шкода? − голосно обурюється Ааму, але я вже не слухаю, що там далі несе дівчисько, і пускаюсь повзти далі, ховаючись у високій траві й сподіваючись, що їй вистачить розуму задурити їм мізки.
Вистачає їй не тільки розуму, а й добре підвішеного язика і звичайнісінького підліткового нахабства, з яким Ааму заговорює зуби вартовим так якісно, що я безперешкодно добираюся непоміченою потрібного кута місцевої в'язниці й відразу ж ховаюся за будинком. Даю собі кілька секунд на те, щоб перевести подих, вичікуючи, щоб поменшало трохи чорних мушок, що танцюють перед очима, і обережно підводжуся на ноги.
Далі мені залишається тільки тихенько прокрастися вздовж стіни, обігнути ще один кут будівлі, щоб нарешті опинитися за будинком.
Так. Де це вікно?
Я окидаю стіну уважним поглядом, і досить швидко чіпляюся оком за невеликий темний отвір під дахом. Це саме те вікно? Ааму справді думає, що в нього реально пролізти? Я плечі зможу протиснути хіба що по діагоналі. А стегна... стегна пройдуть, якщо тільки пройдуть плечі. А щоб пролізти треба ще дістатися до нього. А воно на висоті десь двох з гаком метрів, і я на сантиметрів двадцять не можу дістати кінчиками пальців до краю цього віконця, щоб зачепитися.
Чорт! Але мені ж доведеться це якось зробити.
Змирившись з цією думкою, я починаю оглядатися. Десь тут у кущах Ааму обіцяла колоду, яку можна приставити до стіни. Навіть думати не хочу, звідки вона про неї знає, і кого відвідувала в цій дикунській катівні таким екстремальним чином.
Колода не відразу, але знаходиться. Захована за купою хмизу. І від одного погляду на неї мені стає погано. Тяжка ж, напевно.
Але як тільки я беруся її повертати й котити, виявляється, що дерево досить трухле, тож врешті-решт з його транспортуванням до потрібного місця я справляюся досить швидко, хоч і захекавшись остаточно.
Поставивши колоду так, як мені потрібно, я, вже не втрачаючи жодної секунди, забираюся на неї, знаходжу очима невеликий зачіп для ноги вище і, схопившись за край віконця, підтягуюсь.
Від колоди піді мною відвалюються цілими шматками трухлі тріски, але я встигаю переставити ногу, зачепившись носком за виступ у недбалій кладці, а потім і закинути лікоть у проріз вентиляційного отвору. Вікном його язик більше не повертається назвати.
Ух. Пролізання через цей шкуродерний отвір стало для мене по-справжньому жорстким випробуванням. Був момент, коли я реально подумала, що застрягла там назавжди.
А коли я нарешті зовсім не граційно і далеко не спритно приземляюся на підлогу в темній кімнаті, то почуваюся так, наче з мене здерли добру половину шкіри разом із м'ясом.
Але я це зробила. Залишилося ще трохи. Принаймні, мені вдається так думати рівно до того моменту, як я помічаю ту саму клітку, що стоїть посеред кімнати. Вона невелика, квадратна. Приблизно два на два метри. І Арід у ній ледь помістився. Навіть ноги до ладу витягти не зміг.
Мій супутник лежить на підлозі, розкинувши руки в сторони в незручній позі. Швидше за все, в тій самій, в якій його туди й кинули. Він не ворушиться і зовсім не реагує на мою появу. А коли я, не підіймаючись на ноги, буквально рачки, підбираюся ближче, мені в якусь мить навіть здається, що він не дихає, від чого серце в грудях болісно стискається.
– Аріде, – кличу я пошепки. Просовую руку через ґрати, хапаю його за зап'ястя і починаю трясти.
Нуль реакції. Я трясу ще сильніше. Повний нуль реакції. Паніка крижаними лещатами здавлює грудну клітку, заважаючи дихати й розсудливо думати. Здається, ніби замість серця в мене зараз тліюча головешка, витягнута з багаття. Це боляче.
